Прощання з дитинством. Частина 1

100


За вікном падав лапатий сніг. Він валив густими пластівцями, абсолютно не думаючи про людські турботи. На вулиці стояла чудова погода.

Перехожі насолоджувалися нарешті випав передноворічним снігом. Густий снігопад покривав фігури щасливих і радісних людей, і було видно, що майбутні свята та передноворічні клопоти тільки радували їх. Що подарувати? Чим пригостити? Як народити? Що купити? Що одягнути? Як схуднути? Де припаркуватися? З ким зустрічати? Де купити? Де зустрічати? Куди поїхати?

Питання були в основному побутовими, але все ж мені здавалося, що зараз люди стали більш різнобічними і творчими, з відповідальністю і часткою вигадки підходили до вибору подарунків, нарядів і накритих столів.

Я стояла біля вікна у своїй пітерській квартирі і розуміла, що Новий рік вже завтра, а я ще не вирішила, з ким буду зустрічати. Вірніше, зустрічати мені його було не з ким. У Пітер я приїхала тільки на свята і планувала зустріти новий рік зі своєю давньою подругою, яку не бачила зі студентства. Але у Марини змінилися плани, і вона поїхала зі своїм новим бойфрендом в Єгипет. А мене чекав Новий рік на самоті.

Я була рада за Маринку і в той же час сумувала, що плани не здійснилися. Але завдяки філософським підходом до життя, якому навчила мене мама, я продовжувала вірити в те, що все на краще. Саме на цій фразі: «Все на краще» і будувалася моя філософія життя. Я вважала за краще не думати про те, навіщо, чому, для чого. Не моє це діло, що я тут роблю. Я вірила в те, що все на краще.

Ці думки допомагали мені залишатися в гарному, рівному, хоча зовсім не святковий настрій. Зізнаюся чесно, мені було сумно. Сумно не від того, що чекав перший Новий рік на самоті, а від моїх роздумів.

Я згадувала дитинство, яке пройшло тут. Ми жили удвох з мамою, часто відмовляючи собі у всьому, мама вкладала в мене. Але ще більше мені пригадувалися крики мами в її командних фразах і жестах. Вона ніколи не вважала себе неправий або, не дай Бог, винуватою. Вона завжди була права. Мама працювала технологом на одному з Пітерських заводів, і своє вміння командувати на роботі завжди приносила додому.

Мами не стало вже більше року тому, а я все згадувала свої роки, проведені поруч з нею, з сумом і тугою. Я все ніяк їй не могла пробачити відсутності цієї доброї люблячої мами в моєму житті. Мені ставало тяжко на душі, я відчувала себе обділеною, затиснутою, винуватою, незаслужено ображеними і взагалі ніби чужий.

Пізніше, коли я підросла, відносини більш-менш стабілізувалися, але тієї теплоти, якої мені хотілося б мати від мами, я так і не отримала.

Я стояла і згадувала Новий рік у дитинстві. Я згадувала, як ми готувалися, чекали новий рік місяцями, потім весну, потім літні канікули, перше вересня, бабине літо і знову Новий рік. Чому ми жили від свята до свята? Гаряча сльоза скотилася по обличчю, я раптом розридалася.

Останнім часом я стала більш спостережливою і розважливою, більш вразливою, відкритою і сентиментальною. Не те подорослішала, не то просто позначалася відсутність людей у моєму оточенні. Ні, люди були, але більше обов’язкові: робота, фітнес, англійська. А хотілося близьких відносин, тих людей, з якими дійсно хотілося б спілкуватися.

Так вийшло, що в якийсь момент я зрозуміла, що мої друзі мені вже не цікаві, з молодою людиною шляхи розійшлися вже давно, а ми всі щось зберігали. Читаючи чергову книгу по особистісному зростанню, я зазначила фразу, що 50% успіху залежить від нашого оточення, і мені стало не по собі. Я зрозуміла, що моє оточення я давно вже переросла і необхідно щось змінювати. Але так як новим оточенням я ще не обросла, було вирішено рубати на корені. Так я залишилася одна.

Багато, звичайно, крутили біля скроні, коли я відмовлялася йти на чергову зустріч випускників чи просто зліт друзів і подруг. Подейкували навіть, що я потрапила в секту, чим дуже веселили мене.

Саша, мій колишній хлопець, взагалі не розумів, що зі мною стало. Він так і казав: «Раніше ти була іншою!» багатозначно і задумливо дивлячись у стелю. Коли одного разу я запитала: «Якийсь інший?», він відповів: «Ти могла напитися, покурити і побитися з дівчатами в клубі!»

А ще я була на два розміри більше, фарбувала волосся в рудий колір і нехтувала макіяжем, матюкалася, носила одні джинси і могла не спати ночами. Але тепер я інша. І чому він не хоче приймати нову мене: легку, позитивну, веде здоровий спосіб життя і прагне вперед? Може бути, він не готовий, подумала я, і ми розійшлися, кожен при своїй думці. Він продовжував думати, що я зійшла з розуму. А я зрозуміла, що він тягне мене вниз, так як сам ще не готовий йти вгору.

Після розставання пройшов вже рік. Нових друзів мені завести не вдалося, та й ніби заважало щось. Я все ще відчувала себе скривдженою дівчинкою. Адже не дарма кажуть, що поки проблеми дитинства не вирішиш, не зможеш рухатись вперед. Так я і стояла на одному місці, вже кілька місяців мені не вдавалося нічого. Робота застопорилася, спілкування обмежене, на душі смуток.

Мої думки перервав дзвінок у двері — прийшла сусідка тьотя Таня, дуже мила і добра жінка, вона була хорошою подругою моєї мами. Ми вчора зіткнулися біля дверей, коли я з валізами вивалилася з ліфта. Вона мене спочатку навіть не впізнала, все повторювала, як я змінилася, подорослішала, пострункішала, покращала, усіляко розхвалював мене, а потім раптом сказала, що дуже сумувала і рада бачити мене.

Скаржилася на те, що нудно їй тепер одного. І наша квартира зовсім порожня, все просила пустити квартирантів, а я як-то сумнівалася. Ніяк не могла собі уявити чужих людей в квартирі, та й сама любила приїжджати в Пітер. Де ж буду зупинятися?

Тітка Таня з радістю запропонувала пожити у неї, якщо буду в місті проїздом, а так їй хоч веселіше буде. І піклуватися про кого-то потрібно. Мишко, її син, як одружився, виїхав в Англію, тепер рідко приїздить.

Тітка Таня принесла пиріжків власного приготування і запропонувала зустріти Новий рік разом. Я погодилася. Подумавши, що це все краще, ніж однією перед мигтючим екраном сидіти.

Продовження слідує…