Прощання з дитинством. Частина 1

15


За вікном падав лапатий сніг. Він валив густими пластівцями, абсолютно не думаючи про людські турботи. На вулиці стояла чудова погода.

Перехожі насолоджувалися нарешті випав передноворічним снігом. Густий снігопад покривав фігури щасливих і радісних людей, і було видно, що майбутні свята та передноворічні клопоти тільки радували їх. Що подарувати? Чим пригостити? Як народити? Що купити? Що одягнути? Як схуднути? Де припаркуватися? З ким зустрічати? Де купити? Де зустрічати? Куди поїхати?

Питання були в основному побутовими, але все ж мені здавалося, що зараз люди стали більш різнобічними і творчими, з відповідальністю і часткою вигадки підходили до вибору подарунків, нарядів і накритих столів.

Я стояла біля вікна у своїй пітерській квартирі і розуміла, що Новий рік вже завтра, а я ще не вирішила, з ким буду зустрічати. Вірніше, зустрічати мені його було не з ким. У Пітер я приїхала тільки на свята і планувала зустріти новий рік зі своєю давньою подругою, яку не бачила зі студентства. Але у Марини змінилися плани, і вона поїхала зі своїм новим бойфрендом в Єгипет. А мене чекав Новий рік на самоті.

Я була рада за Маринку і в той же час сумувала, що плани не здійснилися. Але завдяки філософським підходом до життя, якому навчила мене мама, я продовжувала вірити в те, що все на краще. Саме на цій фразі: «Все на краще» і будувалася моя філософія життя. Я вважала за краще не думати про те, навіщо, чому, для чого. Не моє це діло, що я тут роблю. Я вірила в те, що все на краще.

Ці думки допомагали мені залишатися в гарному, рівному, хоча зовсім не святковий настрій. Зізнаюся чесно, мені було сумно. Сумно не від того, що чекав перший Новий рік на самоті, а від моїх роздумів.

Я згадувала дитинство, яке пройшло тут. Ми жили удвох з мамою, часто відмовляючи собі у всьому, мама вкладала в мене. Але ще більше мені пригадувалися крики мами в її командних фразах і жестах. Вона ніколи не вважала себе неправий або, не дай Бог, винуватою. Вона завжди була права. Мама працювала технологом на одному з Пітерських заводів, і своє вміння командувати на роботі завжди приносила додому.

Мами не стало вже більше року тому, а я все згадувала свої роки, проведені поруч з нею, з сумом і тугою. Я все ніяк їй не могла пробачити відсутності цієї доброї люблячої мами в моєму житті. Мені ставало тяжко на душі, я відчувала себе обділеною, затиснутою, винуватою, незаслужено ображеними і взагалі ніби чужий.

Пізніше, коли я підросла, відносини більш-менш стабілізувалися, але тієї теплоти, якої мені хотілося б мати від мами, я так і не отримала.

Я стояла і згадувала Новий рік у дитинстві. Я згадувала, як ми готувалися, чекали новий рік місяцями, потім весну, потім літні канікули, перше вересня, бабине літо і знову Новий рік. Чому ми жили від свята до свята? Гаряча сльоза скотилася по обличчю, я раптом розридалася.

Останнім часом я стала більш спостережливою і розважливою, більш вразливою, відкритою і сентиментальною. Не те подорослішала, не то просто позначалася відсутність людей у моєму оточенні. Ні, люди були, але більше обов’язкові: робота, фітнес, англійська. А хотілося близьких відносин, тих людей, з якими дійсно хотілося б спілкуватися.

Так вийшло, що в якийсь момент я зрозуміла, що мої друзі мені вже не цікаві, з молодою людиною шляхи розійшлися вже давно, а ми всі щось зберігали. Читаючи чергову книгу по особистісному зростанню, я зазначила фразу, що 50% успіху залежить від нашого оточення, і мені стало не по собі. Я зрозуміла, що моє оточення я давно вже переросла і необхідно щось змінювати. Але так як новим оточенням я ще не обросла, було вирішено рубати на корені. Так я залишилася одна.

Багато, звичайно, крутили біля скроні, коли я відмовлялася йти на чергову зустріч випускників чи просто зліт друзів і подруг. Подейкували навіть, що я потрапила в секту, чим дуже веселили мене.

Саша, мій колишній хлопець, взагалі не розумів, що зі мною стало. Він так і казав: «Раніше ти була іншою!» багатозначно і задумливо дивлячись у стелю. Коли одного разу я запитала: «Якийсь інший?», він відповів: «Ти могла напитися, покурити і побитися з дівчатами в клубі!»

А ще я була на два розміри більше, фарбувала волосся в рудий колір і нехтувала макіяжем, матюкалася, носила одні джинси і могла не спати ночами. Але тепер я інша. І чому він не хоче приймати нову мене: легку, позитивну, веде здоровий спосіб життя і прагне вперед? Може бути, він не готовий, подумала я, і ми розійшлися, кожен при своїй думці. Він продовжував думати, що я зійшла з розуму. А я зрозуміла, що він тягне мене вниз, так як сам ще не готовий йти вгору.

Після розставання пройшов вже рік. Нових друзів мені завести не вдалося, та й ніби заважало щось. Я все ще відчувала себе скривдженою дівчинкою. Адже не дарма кажуть, що поки проблеми дитинства не вирішиш, не зможеш рухатись вперед. Так я і стояла на одному місці, вже кілька місяців мені не вдавалося нічого. Робота застопорилася, спілкування обмежене, на душі смуток.

Мої думки перервав дзвінок у двері — прийшла сусідка тьотя Таня, дуже мила і добра жінка, вона була хорошою подругою моєї мами. Ми вчора зіткнулися біля дверей, коли я з валізами вивалилася з ліфта. Вона мене спочатку навіть не впізнала, все повторювала, як я змінилася, подорослішала, пострункішала, покращала, усіляко розхвалював мене, а потім раптом сказала, що дуже сумувала і рада бачити мене.

Скаржилася на те, що нудно їй тепер одного. І наша квартира зовсім порожня, все просила пустити квартирантів, а я як-то сумнівалася. Ніяк не могла собі уявити чужих людей в квартирі, та й сама любила приїжджати в Пітер. Де ж буду зупинятися?

Тітка Таня з радістю запропонувала пожити у неї, якщо буду в місті проїздом, а так їй хоч веселіше буде. І піклуватися про кого-то потрібно. Мишко, її син, як одружився, виїхав в Англію, тепер рідко приїздить.

Тітка Таня принесла пиріжків власного приготування і запропонувала зустріти Новий рік разом. Я погодилася. Подумавши, що це все краще, ніж однією перед мигтючим екраном сидіти.

Продовження слідує…