Наталія Солнцева. Полуденний демон

45


І жив Адам, очікуючи і вожделея тільки Ліліт, і помер Адам, стогнучи і мріючи лише про Ліліт». (Аветік Ісаакян)

ГЛАВА 1

Щось тривожне, тужливий здавалося їй у візерунку сонячних плям на зеленій траві, в легкому вітрі і швидкому бігу хмар по небу. Сад тріпотіло в полуденній дрімоті, яку порушували лише шумом листя та стукіт її серця.

Ах, як вона упивалася життям без оглядки, без необхідності стримувати свої пориви і пороки! Так, так… вона вдавалася до пороків з усією пристрастю і запалом невичерпного вогню, що горів у ній. Ніби відчувала наближення кінця. Як ніби поволі, крізь пелену любовної знемоги, стукалася в її серці смерть.

Вона вдихнула грудьми, відчуваючи запах літа і яблуневих дерев солодкуватий присмак крові. Цей присмак переслідував її з тих пір, як…

Втім, краще не думати, не згадувати, не заглиблюватися. Її доля – пурхати над квітами, збирати запашну пилок і солодкий нектар. Насолоджуватися без каяття. Пити амброзію любовного нестями і бути його джерелом. Не її вина, що для людей це отрута, отрута. Не її вина, що людина слабкий і немічний, що не по силам йому ні божественного, ні диявольське.

Шкодувала вона про те, що зробила? Ні, не шкодувала.

Повинно бути, смерть подала їй знак… растревожила її. І вона зробила помилку. Коли йдеш по краю, завжди так. Легко оступитися, крокуючи по вузькому містку без поручнів. І весело і страшно, і дух захоплює.

Коли чуєш за спиною подих смерті і шурхіт її крил, бачиш її невблаганну тінь, не можна не подбати про продовження земних радощів. Не можна не застовпити для себе місце під сонцем.

Нехай її стихія – ніч, а світило – Місяць. Хай сонце несе їй загибель. Але не відразу, не зараз же… потім. Поки проб’є його година, вона встигне зібрати багато нектару і сп’яніти від любовної знемоги. Те, що для інших – дьоготь, для неї – мед. Те, що для інших – гріх, для неї – відрада. Те, що для інших – пекло, для неї – рай…

Вона раптом заціпеніло і задихнулася від жаху. Хотіла тікати, але ноги приросли до землі. Ось вона, смерть… у всій своїй красі і остраху. Біла, невідворотна, як фатум. Світліше світла, яскравіше блискавки. Очі у неї – зірки, а волосся – воронове крило. В руках у неї – коса з блискучим лезом. А на лезі грає сонячний зайчик… сяє, сліпить, б’є без промаху…

Вжик… – просвистіла в гарячому повітрі коса смерті. – Вжик…

– Ти готова?

Голос у неї лагідний, заспокійливий, немов меляса. Особа біліше савана, губи бліді.

– Я прийшла за тобою, – мовить.

– Ні… ні! Ще рано…

– З вогнем не жартують. Загралася ти… забула про договорі. Пам’ять коротка стала? Зате сон буде довгий…

– Зачекай… я все поясню…

Щось в обличчі смерті здригнулося, спотворилося, риси втратили чіткість і попливли.

– Не треба, – похитала головою смерть. – Я й так знаю…

Тут жертва нарешті прозріла, почала міркувати, хто перед нею. І що пощади не буде. Марно благати, просити відстрочки. Ось вона, розплата.

– Ти-и? Не може бути…

Вона озирнулася з шаленою жагою дива. Сад був порожній. Будинок далеко – не добігти, не сховатися від насувається тіні. Надія на порятунок спалахнула, немов іскра, і згасла. Горло звело – ні дихнути, ні крикнути. Ноги підкосилися.

Вжик! Щось гостре, гаряче перехопило шию, фонтаном бризнуло червоне… В очах потемніло, померкло. Червоне хлестало крізь пальці, які марно намагалися закрити рану, зупинити непереборну…

* * *

Сім років потому. Підмосковне селище Гай.

Маріанна Ветлугина обідала в просторій їдальні. Вона сиділа навпроти вікна, що виходить в сад. Це було її улюблене місце. З вікна видно маленький круглий водойма – штучний ставок, в якому відображалася низькоросла плакуча верба. Вода в ставку, схожа на чорне дзеркало, залишалася такою навіть в сонячний день. Цьому сприяло спеціальне дно.

Ландшафтним дизайном маленького доглянутого маєтку займався чоловік Маріанни. Йому ж належала ідея внутрішнього оздоблення будинку. По суті, Маріанна увійшла у вже готове житло, де кожна деталь відповідала смакам господаря.

Чоловік був старший за неї на двадцять років. Він не дожив до свого п’ятдесятиріччя півтора місяця. Маріанна досі не могла прийти в себе після його раптової смерті. Їй здавалося, що кошмар, на який перетворилася після заміжжя її життя, ніколи не закінчиться. Але загибель Ветлугина поклала кінець її страждань. Тоді як попереду її чекав новий кошмар.

Маріанна зітхнувши відклала ложку. Бульйон здавався позбавленим смаку, салат прісним, а чай рідким. У неї псується характер?

Куховарка безшумно рухалася, збираючи з величезного порожнього столу прилади. Господар вимагав тиші і слухняності. Від усіх, включаючи дружину. В будинку ще витав його грізний дух, наводячи жах на мешканців.

– Так ви себе голодом уморите, – сказала вона Маріанні, яка за останні дні схудла кілограмів на п’ять.

Загалом-то, не багато, якби молода жінка і без того не відрізнялася худобою. Чоловік ще до весілля попросив її скинути вагу, інакше ніякого шлюбу не буде. Він відкрив перед ошелешеної нареченою шафа, повний дорогих нарядів, і запропонував їй приміряти будь-яку сукню на вибір.

Маріанні сподобалося сіре з сріблястими воланами по подолу. Вона марно намагалася застебнути на боці підступну блискавку, але та не піддавалася.

«Тобі доведеться сісти на дієту, – наказовим тоном заявив наречений. – Я вже придбав гардероб для своєї дружини. А я ніколи не роблю непотрібних витрат. Звикай, мила!»

У Маріанни розбіглися очі від великої кількості красивих і стильних речей. Вона вмовляла себе, що їй самій хочеться все це носити. Раз вже Ветлугин заздалегідь придбав для неї стільки нарядів, негоже засмучувати його і вводити в зайві витрати. Вона просто зобов’язана схуднути.

«Так… звичайно… – пробелькотіла вона, залившись фарбою і поспішно стягуючи тісну сукню. – Я схудну…»

Життя Маріанну не балувала. Не можна сказати, щоб вона багато в чому собі відмовляла, вимушена економити кожен рубль, але одягалася практично швидше, ніж модно. Вони з матір’ю відкладали гроші на необхідні покупки. Плащ або туфлі купувалися щонайменше на два сезони. А тут стільки всього… і відразу!

Маріанна слухняно почала худнути. Вона перейшла на овочі і знежирений кефір. Хліб, макарони і печиво стали для неї суворим табу. Муки голоду вона виправдовувала перед матір’ю «вигідною партією». Ветлугин виявився забезпеченою людиною з привабливою зовнішністю і, що найнеймовірніше – досі ні разу не одруженим.

«Мабуть, перебірливий боляче наречений, – зауважила мати. – Тому й кує один».

«Просто він шукає жінку під стать собі, – захищала свого обранця Маріанна. – Таку ж розумну й помірковану. Сама знаєш, які зараз дівахи. Тупі, розпущене, зате свого не упустять. Їм палець в рот не клади».

«Все одно дивно, донька. Може, у нього вада якийсь прихований є?»

«Виходить, раз я в свої двадцять сім не заміжня, у мене теж – вада?» – образилася за нареченого Маріанна.

«Дивись, Мариш… – зітхнула мати. – Тобі з ним жити…»

Відмовляти дочка від заміжжя Антоніда Віталіївна не зважилася. У тій, як не крути, вік на виданні вже минув. Благословила, згнітивши серце. Але майбутнього зятя полюбила з першої ж зустрічі.

Втім, той на спілкування не набивався. Відвідав матір з донькою тільки одного разу, коли офіційно поставив Дмитрівна Віталіївну до відома про те, що вони з Мариша одружуються.

«Я тут накопичила дещо якихось грошенят, – заметушилася майбутня теща. – На пишне весілля не вистачить, але хоч щось купите. Сукня Марише або продукти. Якщо треба, я сама частування сготовлю. Я ж кухар! Працюю в ресторані, вам перед гостями червоніти не доведеться…»

«Гроші залиште собі, – рішуче відмовився Ветлугин. – Всі витрати я оплачу сам. А сукню нареченій я вже купив, найшикарніший, від…»

Він назвав модний бренд, про який Антоніда Віталіївна чула вперше. Їм з донькою такі речі не по кишені.

Зрозуміло, в весільну сукню з мереживом ручної роботи Маріанна влізла тільки після двох місяців жорстокої дієти. І то воно тріщало по швах.

«Нічого, час ще є, – поблажливо посміхнувся Ветлугин. – Сподіваюся, ти мене не підведеш, Мері».

«Все-таки дивний у тебе жених, – не вгамовувалася Антоніда Віталіївна. – Хоч і щедрий, і начебто ввічливий… а особисто у мене від його погляду – мурашки по шкірі! Знову ж тебе змушує голодувати. Не по-людськи це!»

«Він про моїй фігурі дбає, – безтурботно відмахувалася Маріанна. – У мене сила волі відсутня. Ось Трифон мені і допомагає придбати модельну зовнішність. Я повинна бути йому вдячна».

Кого вона обманювала? Маму чи себе?

«Виходить, ти недостатньо хороша для нього, – з гіркотою зауважила Антоніда Віталіївна. – Хай би на себе подивився. П’ятий десяток дотягує, скроні сиві, тіло жирком запливла. Ти ж його не посилаєш в тренажерний зал накачувати м’язи!»

«Він чоловік, йому можна…»

Їй би прислухатися до слів матері, задуматися. Так адже немає! Близька весілля очі застила, чудові подарунки, статус заміжньої жінки… ну і двоповерховий котедж у Гаю зіграв не останню роль. Трифон возив її туди, показував, де вона буде жити, коли стане його дружиною.

«Ти просто ревнуєш мене до Ветлугину, – заявила Маріанна. – Тому він тобі і не подобається!»

В сутності, маму можна було зрозуміти. Вона виростила доньку одна, заміж не вийшла, все життя присвятила улюбленому чаду. І раптом чужа людина і забирає у неї найдорожче. З ким вона тепер залишиться? З котом Пончиком?

Маріанна не усвідомлювала, у що вплутується. Життя з чужою людиною – не цукор. Тим більше, з таким, як Трифон.

– Пізно я зрозуміла, що мама була права… – промовила вона.

– Материнське серце – віщун! – підтакнула куховарка, кидаючи на господиню жалісливі погляди.

Та згадала, що думає вголос, і стиснула губи.

– Мама була права, коли відмовляла мене худнути, – сказала вона. – На мені все висить, як на вішалці.

Життя з Ветлугиным краще всяких дієт позбавила Маріанну від зайвої ваги. Втім, не тільки від зайвого…

Куховарка села навпаки господині за стіл, накритий вишитою скатертиною, і підперла рукою щоку.

– Це нерви, – з співчуттям сказала вона. – Вони будь-з’їдять. Покійний господар, – царство йому небесне! – був чоловік характерний. Такого не всякий витримає. Я, бувало, зуби сцеплю і терплю, терплю. Куди ще йти? У нас у Гаю роботи немає. В Москву їздити важко, здоров’я не дозволяє. Ось і доводиться готувати і прибирати. У мене, між іншим, вища освіта, а я стою біля плити, каструлі та сковорідки драю, підлоги мету.

Судячи з її пишним формам, поганий характер Ветлугина не кожному сприяв знайти стрункість.

З прислуги, крім Клавдії, яка готувала їжу і займалася прибиранням у будинку, господар наймав приходить садівника. Штат скромний, зате платив їм Ветлугин за місцевими мірками непогано.

Коли його не стало, перед Маріанною постало питання: як бути далі? Якими засобами вона володіє? Фінансове становище чоловіка залишалося для неї таємницею. Вона чекала адвоката, який обіцяв ввести її в курс справи. По телефону той повідомив тільки, що інших спадкоємців у Ветлугина, за його відомостями, не мається.

«Вам не про що турбуватися, – сказав адвокат. – Пане Ветлугин був заможною людиною. Заповіту він не встиг написати. По закону все майно і гроші дістануться вдові».

Маріанна прислухалася до себе. Що вона відчуває? Радість? Мстивого задоволення? Нічого такого молода жінка не відчувала.

Вона згадала чоловіка, який лежав на траві з перерізаним горлом, і здригнулася.

Від її крику, здавалося, задзвеніли берези та сосни на пагорбі. Злетіли з гілок птиці, розлетілися бджоли і метелики. Аромат лісових первоцвітів назавжди змішався для неї з задушливим запахом крові…

* продовження читайте в романі Наталії Солнцевої «Полуденний демон»

Відео про книгу «Полуденний демон»