Кучер, кремезний рябий чолов’яга, осадив коней, зіскочив на землю і заглянув у віконце карети. Він був стривожений, його очі гарячково блищали.
– Слышьте, ваше сіятельство, може, повернемося на заїжджий двір, там заночуємо? Неспокійно мені. Коні волков чують… –
він щось недоговорював.
– Так адже нині літо, а не зима, – сердито заперечив молодий чоловік, відкриваючи дверцята. – Хуртовина не задує, стало бути, не заблукаємо. І вовки не голодні! Хіба не підемо від них?
Над пустельним трактом стояла беззвездная ніч – стіна лісу з обох сторін змикалася з непроглядно темним небом, на якому у височині жовтувато брезжил привид місяця, ледь помітний крізь пелену хмар.
– Скоро поворот у Мертвого скиту, – повідомив кучер, боязко озираючись. – Здеся вночі краще не їздити. Розбійники балують… І так, прокляте місце.
Молодий пан їхав здалеку, та не один, а з панночкою, яка всю дорогу закривала обличчя низько пов’язаною шаллю. Плаття на ній було багате, парчовая жилетка обшита соболем – мабуть, графська або князівська дочка. Кучеру багато різних людей доводилося возити по тракту, і він навчився розпізнавати, хто перед ним. Ці двоє, судячи з усього, втікачі: ховаються від царського гніву, або від батьківського. Любов-то вона і біднякам, і панам голову кружляє. Парочка, мабуть, таємно повенчанная, поспішає замести сліди, поки батюшка з матушкою не охолонуть і не дадуть свого благословення. Або зовсім гріховне справа – молодий коханець втік дружину у ревнивого чоловіка! І таке буває. Російська душа темніше, ніж самий глибокий вир і сама чорна ніч. У неї запросто не заглянеш…
– Поїхали! – наказав молодий чоловік. – Годі базікати!
І зрозуміло, чому – йому з панночкою не з руки затримуватися на постоялих дворах: у будь глушині є цікаві очі і вуха. Їм скоріше їхати треба, загубитися в лісових нетрях. Оселяться десь на відшибі, в зрубаному заздалегідь будинку, затаяться – шукай свищі, і сам Соловей-розбійник голову зламає.
Не до добра згадав кучер про розбійників, сплюнув і широко, від плеча до плеча, перехрестився.
– А якщо лихі люди нападуть? – не вгамовувався він. – Злодії тьмутараканские?
У «високості» урвався терпець – він витяг з-за пазухи пістолет і помахав ним у повітрі. Сказав грізно:
– Я тебе сам вб’ю, ідол впертий! Йди до коней, живо!
Карета покотила вперед. Всередині, на истертом килимі сидіння, мерзлякувато куталась в шаль юна красуня з тонким, блідим обличчям, на якому горіли хворобливим вогнем очі і яскраво червоніли губи, нафарбовані заморської помадою.
– Страшно мені, Гриша, сечі немає! – прошепотіла вона, притискаючись до плеча свого супутника. – Навіщо ми таточка не послухалися? Треба було просити, в ногах валятися! Покаялися б – згрішили, мовляв, до вінця…
– Я каятися не вмію, – суворо відрізав молодий чоловік. – Тим паче в ногах валятися! Відвіз тебе – і справа з кінцем!
Коні повернули вліво, дерева розступилися, і кучер, гикнув, погнав. Пролунав гучний тріск, візник злетів з облучка, і карета з розмаху зупинилася…
«Розбійники!» – спалахнуло в голові дівчини, вона обмерла зі страху, забилася в кут. Князь вискочив, вистрілив навмання… На нього навалився кремезний бородатий мужик з дубиною, зав’язалася бійка. В темряві нічого не можна було розібрати – тільки блимали спалахи, в ніс бив запах пороху і важкого мужицького поту. Двічі або тричі княжа шабля влучала в ціль, бризкала кров, хтось зі стогоном упав, хтось побіг до лісу. Молодий чоловік, розпалений боєм, кинувся слідом…
Дівчина у кареті прокинулася, прислухалася до звуків зовні – тиша. Вуха, що, у неї заклав від переляку? Тремтячи і стукаючи зубами, вона виглянула у відчинені двері – нікого. Вийшла… Очі довго звикали до темряви. Перше, що вона побачила, було мертве тіло кучера. Друге тіло лежало трохи віддалік, з стирчить догори бородою і оскаленными зубами.
– А-а-аааа! – в жаху вискнула дівиця. – А-а-а! Гриша! Грі-і-иишенька!
Ніхто не відгукнувся. Тільки з темної лісової галявини долинув до неї то вовче виття, чи то крик пугача. Дівиця, поза себе від жахливого занепокоєння, повернулася в карету, там в нервовій гарячці дочекалася ранку. Сонце розмитим блідою плямою проступило на сірому небі, освітило неживий скит – два приткнувшихся один до одного будиночка з гострокутними тесовыми дахами і одним уцілілим могильних хрестом. Біля дороги валялися два мертвих розбійника і кучер.
Скільки невтішна дівиця ні кликала ненаглядного Гришеньку, скільки не шукала його в прилеглому лісі – все марно. Молодий князь зник безслідно.
* * *
– Дивись за шашликом, Митька, а то згорить, – порадив товаришеві міцно збитий хлопець років двадцяти. – Бачиш, подекуди ще вогонь? Треба б збризнути водою.
Він повернув шампури з м’ясом. Від шашлику йшов аромат спецій і цибулі, шматки свинини стікали соком, який з шипінням капав на вугілля. У відрі із джерельною водою охолоджувалися горілка і пиво. Дівчата розстелили на галявині скатертину, різали овочі і хліб.
Деньок видався як на замовлення – ясний, теплий, безвітряний.
– Треба було вино дівчатам взяти, – зітхнув Митька, лежачи на спині і дивлячись в бездонну небесну синь. – Вони горілку пити не стануть. А пиво Галка не любить.
Їх було четверо, однокурсників гуманітарного московського вузу – два хлопця і дві дівчини. Слабка стать вивчав літературу, а сильний історію. Вільний час молоді люди воліли проводити на природі, подалі від великого міста. Взимку каталися на лижах в підмосковних лісах, влітку ставили намети на березі тихої річечки чи на лісовій галявині, біля струмка. Ось як зараз.
– Пізно схаменувся, Мітяй! – весело блиснув білим поруч зубів приятель. – До найближчого магазину – годину пиляти, а в селі тільки самогоном можна розжитися. Ех, добре-то як! – Він зірвав зелене стебельце, розкусив, відчуваючи на губах легку трав’яну гіркоту. – Від землі медяний дух іде. Бабки літають…
В повітрі стояв густий запах розігрітих сонцем лісових квітів, змішаний з димком багаття і пряним ароматом м’яса.
– Шашлик готовий? – дзвінко запитала одна з дівчат, та, яка подобалася Артему, спортсмену і добродушному балагуру. Її звали Міла. – Їсти хочеться.
Артем тут же виплюнув травинку, схопився і перевірив м’ясо – пора знімати. Обпікаючись, він взяв шампури, поніс до ресторані «скатерть-самобранка».
Мітяй був нижчий на зріст, худорлявий і в окулярах – типовий «ботанік», джерело цікавих історій і незмінний переможець конкурсів, де були потрібні ерудиція і знання маловідомих фактів. Він був майстер вигадувати всілякі розіграші, захоплювався пошуками скарбів і ставав окрасою програми будь-якого заміського пікніка.
Всупереч очікуванням, дами від горілки не відмовилися, випили по чарочці – для апетиту, потім перейшли на пиво. Шашлик вдався: м’який, соковитий, в міру посолений і приправлений перцем, він танув у роті. Після їжі всіх розморило, захотілося прилягти в тіні розлогого дуба, закрити очі і слухати полуденну пісню лісу…
Артем витягнув з рюкзака велику ковдру, розстелив під деревом. Крізь зелене шатро листя просвічувало сонце, трави і квіти стояли, не ворушачись. Над ними кружляли бджоли, пурхали метелики, гули волохаті джмелі…
Наситившись, повалявшись в своє задоволення, наслухавшись різноголосих птахів, Галка і Міла зажадали пригод.
– Навіщо ти нас заманив на цю галявину? Признавайся! – Пристали вони до Мітяю. – Адже ми ж сюди не просто так приїхали?
– Звичайно, – одразу погодився той. – Тут неподалік проходив старовинний тракт, а по-о-он там, у глибині молодий гайки, ченці-розкольники колись побудували скит. Тобто… Тоді гаї не було, вона набагато пізніше виросла.
– Ти нічого не плутаєш? – посміхнувся Артем.
– Я по карті звіряв – все точно.
– Не бачу ніякого скиту, – не вгамовувався приятель. – Ну де? Покажи.
Він з першого курсу плекав заповітну мрію: хоч раз осоромити розумного очкарика. Не виходило. Може, сьогодні пощастить?
– Скит, ймовірно, тутешні селяни ще в минулому столітті розтягнули по колоді. Наші люди чужого добра пропасти не дадуть, – ліниво відповів «ботанік». – За гаєм вже видно сільська околиця. Правда, крайні хати пустують: ніхто в них не живе.
– Чому? Монахів бояться? Так вони померли давно.
Мітяй поправив на носі окуляри і багатозначно промовив:
– Ченці самі звідси пішли і іншим замовили тут селитися. З тих пір народна чутка назвала це місце Мертвим скитом. Кажуть, люті разбойнички облюбували чернечі келії – зупинялися у них, гуляли, потім виходили на велику дорогу, грабували і вбивали проїжджих, а трупи тягли в скит – ховали.
– Мертвецо-о-ов? – зіщулилася Галка.
– Не живцем людей у землю закопували! – округлив очі Митяй. І без того збільшені скельцями окулярів, вони стали величезними. – Деякі дослідники місцевих вірувань вважають, що розбійники навмисне так робили, щоб відлякати від скиту цікавих і любителів поживитися. Бо саме тут лиходії ховали награбовані скарби.
– Ходімо, пошукаємо? – пожвавився Артем. – У мене саперна лопатка є!
«Ботанік» охолодив його запал.
– По-перше, без металошукача ритися в землі – пропаща справа. По-друге… Не все так просто. Скарби ті не раз намагалися відшукати, та все без толку. Як ти думаєш, чому ченці свій скит закинули?
Артем повів накачаними плечима – він не збирався ламати голову над дрібницями. Дівчата притиснулися один до одного, як дві голубки – раптом їм чомусь стало мерзлякувато – і слухали худосочному очкарику, роззявивши роти. Ось легковірні дурепу! Він «заливає», а подруги все за чисту монету приймають!
– Почалося все з того, що один з раскольников пішов у ліс збирати хмиз і пропав. Як у воду канув! – між тим, продовжував Митяй. – І пішло-поїхало. А під час війни з Наполеоном у Мертвого скиту, звіщають, цілий кінний роз’їзд зник. Скакали гусари по дорозі, їм здалося, ніби частіше хтось вовтузиться. Не французи? Згорнули – і все! Амба!
– Так це французи і побили їх, – невпевнено вимовила Галя. Глазищи у неї стали великі, як два блюдця.
– Французи чи ні, а ні тіл не знайшли, ні амуніції, ні коней. Коні-то куди поділися?
– Вовки з’їли! – пирхнув Артем. – Че ти дівчат лякаєш, розумник?
– А в громадянську один козачий осавул доповів командирові, ніби зіткнувся у Мертвого скиту з вершниками в гусарській формі, – анітрохи не збентежився «ботанік». Він увійшов в роль і упевнено гнув свою лінію. – Вони, мовляв, проскакали в декількох метрах від нього, він навіть ці… галуни на мундирах розгледів. Промайнули, як вихор, і розчинилися…
– Галуни! – передражнив його Артем. – Може, глюки? У осавула напад білої гарячки трапився, ось він і…
– Постривай, – перебила його Міла. – Не заважай! Хай продовжує. Ти говори, Митя.
Очкарик розповідав історію за історією, одну химерні іншого. Дівчата слухали, Артем баламутив. Сонце почало хилитися до заходу. Артем все поривався йти до скиту з лопаткою, копати. Під вечір компанія прийняла одностайне рішення не залишатися тут на ніч, а йти в село.
– Дивіться, – Міла показала рукою в той бік, де, за словами Мітяя, коли стояв скит. – Там навіть птахи не літають.
Її хлопець зневажливо хмикнув. «Ботаніку» таки вдалося нагнати на дівчат страху! У нього знову вийшло.
– Не літають, бо їм спати пора, – заявив Артем. – Люди розійдуться по домівках, а птиці – по гніздах.
– Ви як хочете, а я в наметі ночувати не буду! – нервово сказала Галка. – Мітя, підемо в село, попросимся до кого-небудь перекантуватися до ранку. Невже не пустять?
– Я додому хочу, – сказала Міла. Вона зблідла, губи тремтіли, очі наповнилися сльозами.
– Так я і знав! – обурився Артем. – Даремно намет ставили! А всі твої небилиці, розумник чортів! Гаразд, збирайтеся. Якщо на останній автобус не запізнилися, через годину будемо на залізничній станції.
Вони сіли В електричку, коли вже зовсім стемніло. Поїзд мчав до Москви, гуркочучи по коротким річковим мостах, жовтий світло з вікон відбивалося у воді, падав чорний ліс притихлий, губився між стовбурів. Здався, сяючи вогнями, місто.
Вийшли на Бабушкінської. Мітя поїхав проводжати Галку, Артем – Мілу. Вона усю дорогу мовчала, втупившись в одну точку. Біля під’їзду він, як завжди, потягнувся до неї з поцілунком. Дівчина здригнулася, штовхнула його в плече.
– Ти чого? – розгубився хлопець.
Міла, не відповідаючи, повернулася, набрала код і, навіть не озирнувшись, поглинена якимись важливими для неї думками, зникла за дверима.
– Нічого собі! – присвиснув Артем. – Ну й діла…
* * *
Джип «Субару» сталевого кольору неквапливо катил по дорозі. Вдалині виднівся ліс, – той самий, де минулої суботи відпочивала весела компанія.
– Зупиніть тут, будь ласка, – попросила водія молоденька пасажирка. – Далі я пішки піду.
Той слухняно кивнув, пригальмував. Дівчина – це була Мила – дістала з сумочки гроші.
– Не треба, – ввічливо посміхнувся господар джипа. – Я не таксист. Підвіз, тому що мені по дорозі.
– Ну, тоді спасибі!
Пасажирка попрощалася і жваво покрокувала по курній грунтовці. Стояли задушливі літні сутінки, над лісом збиралася гроза. Водій «Субару» з подивом проводив дівчину поглядом – до села добрих два кілометри, навіщо даремно ноги бити? Жінок не зрозумієш! Ось-ось дощ пуститься… А вона в легенях шортах і майці, в босоніжках.
Машина, м’яко долаючи вибоїни, поїхала далі, а Міла згорнула на ледь помітну стежку в траві – навскоси через ліщину до нежитлових будинків рукою подати. Скоро стежка привела її до дерев’яної пятистенке з забитими віконницями. Міла піднялася по скрипучим сходинках ганку до дверей, постояв, прислухаючись. Перед грозою все затихло – тільки далеко з села долинав собачий гавкіт.
Вона посмикала заржавевшую ручку, і двері, яка трималася на двох кривих цвяхах, знехотя піддалася, відчинились, відкриваючи просторі сіни. На покритому шаром пилу підлозі валялися якісь кошики та ящики, до дерев’яної стіни притулилися зламані вила, зі стелі звисала павутина. Світлиця являла собою те ж запустіння: почернелая піч, пара брудних крамниць, великий скриню в кутку… «Скарби! – усміхнулася про себе дівчина. – Биті глиняні горщики і дрантя».
Міла змахнула з скрині сміття і сіла. Крізь щілини віконниць в світлицю проникали скупі смужки світла. Раптом вони померкли, потім яскраво спалахнули. «Блискавка, – здогадалася дівчина. – Зараз гахне!» І через мить оглушливий гуркіт грому потряс покинуте житло. По дахах, по листю дерев забарабанил дощ.
Гостя притулилася до стіни і закрила очі. Шум дощу приємно хвилювало її…
З тих пір, як Мітяй розповів про Мертвому скиті, Міла втратила спокій і сон. Інтерес до життя пропав апетит теж. Її долали дивні думки – хотілося піти туди, де колись-то стояли чернечі келії… Знайти старий тракт… А потім що? На цьому думки обривалися. Але тяга була так сильна, що Міла пручалася рівно тиждень, до наступної суботи. Батьки до обіду поїхали на дачу, а вона, словом нікому не обмовившись, подалася на вокзал. Електричка привезла її на знайому станцію, а до місця доставив усміхнений водій «Субару». І ось – вона тут… Перечікує негоду в порожньому сільському будинку. «Навіщо я сюди приїхала?» – запитувала себе Міла. Відповіді не було.
Дощ посилювався. Здавалося, що з неба падає справжній водоспад. У світлиці зовсім стемніло. Дівчина дістала з сумочки завбачливо взяту з собою свічку, чиркнув сірником – яскравий язичок полум’я нагадав їй щось давнє, безповоротно втрачене…
Вереск незмащені дверних петель змусив її здригнутися і насторожитися. Жалібно заспівали рассохшиеся мостини, і в світлицю ввалився вымокший наскрізь молодий чоловік. На ньому був довгий зелений піджак екзотичного фасону, зразок камзола, з-під якого визирала мереживна сорочка, такого ж кольору штани і високі чоботи на сильних, струнких ногах.
– Я заблукав! – заявив він, перекладаючи з руки в руку оголену шаблю. – Хто ви? Чий це будинок?
У грудях Міли ворухнувся страх, але особа випадкового гостя – з красивими мужніми рисами, хоча і неголене, – вселяв їй незрозуміле довіру. Страх змінився цікавістю, вірніше, якимось гарячковим, болючою цікавістю. Гість і сам пожирав її очима.
– Ви… зовсім роздягнені, – нарешті помітив він. – Ваше плаття… змок? Прикройтесь, – одним рухом він стягнув з себе «піджак» і подав їй. – Треба розпалити вогонь. Піду пошукаю дрова.
Міла не збиралася одягатися в її мокру – хоч вичавлюй – одяг. Ще чого не вистачало! Тоді вона справді замерзне, мабуть, і застуду підхопить.
Молодий чоловік вийшов і одразу ж повернувся з оберемком дров.
– У мене є сірники, – неслухняними губами вимовила Міла. – Ось, візьміть!
Сирі березові полінця задиміли, але незабаром жарке полум’я охопило їх, і від грубки потягло теплом.
Милі здавалося, вона занурюється в глибокий і приємний сон… Такий незвичний – в ньому все не те, до чого вона звикла, – покинутий сільський будинок, жахлива гроза, випадковий гість з шаблею наголо, химерно одягнений… Ніби артист з бродячої трупи. Але ж зараз немає бродячих театрів… Раптом це забрів у її притулок кривавий маніяк? А їй чомусь не страшно. Це все витівки «ботаніка»! Він обожнює всілякі розіграші. Просто жити без них не може. Однак… Ніхто ж не знав, що Міла відправиться до Мертвого скиту саме сьогодні! Вона й сама не була впевнена.
– Вас «ботанік» підіслав, так? – запитала дівчина.
«Артист», який грівся біля печі, обернувся з нею з збентеженим виглядом. Про що його питають? Його довгі, кучеряві по плечах волосся стали багряними у відблисках вогню, утворили палаючий ореол навколо голови.
– Зніміть сорочку, – запропонувала вона. – Так вона швидше висохне. І чоботи…
Він чимось нагадував їй святого Георгія – дуже хороший для смертного. Благородне обличчя, гордовита постава, розвинуте тіло – все природне, гармонійне. Не те що хирлявий Мітяй або накачаний в спортзалі Артур. Вона наважилася йому про це сказати.
– Ви вгадали, – усміхнувся він. – Мене назвали Георгієм.
– Гриша, значить?
– Можна і так! А… вас як величати?
– Міла. Ось і познайомилися.
Він пішов її порадою і зняв сорочку – вичавив, розвісив у печі. Гроза не вщухала, дощ лив, як з відра, стукав у віконниці, ніби нетерплячий подорожній, захоплений в лісі негодою. До ранку носа не висунеш!
Молодий чоловік, очевидно, від нудьги вирішив продовжити гру.
– Я з розбійниками бився, – заявив він. – Бився не на живіт, а на смерть… Вони, окаянні, в гущавину кинулися, я – слідом. Блукав, блукав… Поки не потрапив у грозу. Тут дивлюся – поміж стовбурів поляна, і хатинка видніється.
– А в хатці сидить дівиця-красуня! – підіграла йому Мила. – Горючі сльози ллє. Де ж ти, мій суджений-ряджений? Куди подівся?
Георгій тільки зараз роздивився, як ніжні її прочинені губи. Ковзнув поглядом нижче, по білій дівочій шиї, по прельстительным лініях повної грудях, виступає з відкритою майки… Такої безсоромної наготи йому бачити не доводилося, хіба що коли за дворовими дівками на ставку підглядав. Та й ті в довгополі сорочки виряджалися. А ця…
Його молоде тіло здригнулося від бажання. І ця блаженна тремтіння передалося дівчині, розлилася млістю в крові.
– Ти – відьма? – хрипко видихнув він. – Зваблюєш ма?
– Іди до мене, – проти своєї волі прошепотіла Міла.
Старий сільський скриня ніколи ще не був свідком таких чарівних любощів, стогонів і зітхань, такого болісно-солодкого захоплення і такого довгого екстазу… Яскравий спалах поглинула останню знемогу і дихання коханців, злетіла вгору і понесла їх через грозові хмари в зоряні обійми ночі…
* * *
На все село факелом запалав покинутий будинок, в який влучила блискавка. Гасити не стали – пятистенка стояла порожня кілька років, покинута господарями напризволяще. Злива сам залив пожежа, обвуглена дах і стіни обрушилися, і тільки пічна труба стирчала посеред похмурого попелища.
Не відразу, а багато пізніше, місцевий фермер, відшукуючи вцілілі колоди для ремонту корівника, наткнувся під купою почернелых уламків на два сплетених скелети – чоловічий і жіночий. Підлогу загиблих визначили криміналісти, яких викликали на місце події…
– Очевидно, вони ховалися від дощу, а тут… блискавка! – пояснював схвильований страшною знахідкою фермер. – Тут неподалік Мертвий скит стояв… Прокляте місце!
* * *
Стара княгиня вмирала – вона дивилася в стелю без всякого виразу в згаслих очах, то впадала в забуття. До обіду, прокинувшись від тривалого безпам’ятства, хвора пожвавилася, запитала собі бульйону і журавлинного морсу. Після трапези вона закликала священика і побажала висповідатися…
– Батюшка, – прошепотіла вона у кінці короткого покаяння. – Якщо любов – це гріх, то Господь чекає від своїх чад? Адже як ми любили з Грицем один одного, а лиха доля нас розлучила! Але ми зустрінемося… Тепер вже назавжди. Я знаю… тепер мені було видіння!
Вона поманила рукою священика, той нахилився, і княгиня пошепки розповіла йому дивний сон, який «послали їй ангели» – про те, як «Мертвий скит відпустив, нарешті, її Гришеньку… І як вони цілувалися-милувалися в якомусь селянському домі, а потім… разом полетіли на небо».
– У неї маячня, – сказав священик зібралася в сусідніх покоях численної рідні. – Соборувати треба. Пора…
Саме цікаве Коли чоловік плаче: Юлія Савічева про емоції сильної статі.
Людям властиво виражати свої почуття і часто позитивні або негативні моменти викликають плач. Звичайно, жінки за своєю природою більш вразливі, ніж чоловіки. Вони по-різному ставляться до сліз своїх других половин, які, як правило, воліють ховати, щоб не бути осміяними.
|
