Фото: costasz/Rusmediabank.ru
«Я, мабуть, хворий – все на серце туман.
Мені нудно все – і люди, і розповіді.
Мені сняться королівські алмази…»
(Микола Гумільов)
Глава 1
– Тепер ти належиш мені, – хрипко засміявся він. – Ти – моя власність. Будеш виконувати всі мої накази! Інакше тобі кінець, крихта. Я можу зробити з тобою все, що захочу. Захочу – змушу любити себе. Захочу – уб’ю…
Вона мовчала, тремтячи від страху та образи. Її поставили на кін, немов пачку купюр або стопку фішок, немов річ, якою розпоряджаються інші.
Новий господар погрозив їй пальцем.
– Ти сама винна. Вплуталася в чужі ігри! Чого тобі не вистачало? Грошей? Пригод? Твоя невгамовна похіть і пристрасть до розкоші зіграли з тобою поганий жарт, крихта. Ну-ка, покажи, що у тебе там?
З цими словами він потягнувся до застібці її кофтинки. Вона відсахнулася, притиснулася до спинки дивана. Новий господар грубо схопив її за плече, вона скрикнула від болю і заплющила очі.
– Не смикайся! – гаркнув він. – Гірше буде!
Здалося, що вона знову потрапила в руки ката, який не знає жалості. Він просто виконує свою роботу. Сотні очей, жадібних до кривавих видовищ, втупилися на її оголене тіло. Свистить батіг, обпалюючи шкіру, кожен удар супроводжується збудженими зітханнями натовпу. А тут же, на дерев’яному помості, помічник ката роздмухує жар, готує їй катування розпеченим залізом…
– Роби, що я скажу! – зажадав новий господар. – Роздягайся, не строй з себе недоторку. Тобі це не вперше. Я ж знаю тебе, як облуплену.
Він змусив її зняти одяг і лягти. Перш ніж приступити до справи, довго водив рукою по її грудей, примовляючи:
– Я не помилився, крихта. Ось воно, тавро грішниці… Знак прокляття, накладений на тебе долею. Я шукав його… Що, боїшся мене?.. Бійся! Я – твій вічний кошмар! Цього разу тобі не вдасться вислизнути. Давай, люби мене, як ти вмієш…
Він обрушився зверху, немов голодний звір. Все сталося бурхливо і швидко. Вона здивувалася своєму бесчувствию. Як ніби це відбувалося не з нею, а з якоюсь іншою жінкою. У людини, який оволодів нею, було багато осіб, забутих, улюблених і ненависних.
– Не думай втекти від мене, крихітко! – погрозив похмуро господар. – Дістану і поріжу на шматочки. Від мене не сховаєшся. Зрозуміла?
Вона слухняно кивала, слухняно одягалася, наливала йому коньяк.
– Ти не дуже-то й солодка, – протягнув він, соловея від випитого. – Я очікував більшого. Що, розгубила колишню запал? Дивно. З твоїм послужним списком можна стати героїнею роману. А ти звичайна стерва, готова переспати з кожним, хто хоча б нагодує досита. Я вгадав?
Вона заплакала від жаху та безвиході. Невже, її муки ніколи не закінчаться?
– Ну, тепер я сподобився, спробував твого тіла, і ми можемо поговорити по душах. Ти дорогого стоїш, незважаючи на злидні. Ха-ха-ха-ха! Мені відомо, у чому твоя родзинка. І я доковыряюсь до неї, навіть якщо мені доведеться для цього зіпсувати всю булочку! Ха-ха-ха-ха! – розвеселила його власна жарт. – Давай, колися! Не те погано закінчиш. Ти знаєш, що таке біль і страх… І перше, і друге я забезпечу тебе в надлишку.
– Що ви від мене хочете? – давлячись сльозами, промовила вона.
– Прикидываешься дурепою? Не пройде.
– Клянуся, я нічого не розумію…
– Ах, так, так? – розлютився він, з силою тикаючи пальцем нижче ключиці. – Значить, ти все забула? Маленька підла брехуха! Я знайду спосіб допомогти тобі згадати…
* * *
Історія Миколи Крапівіна
Про те, що у мене є сестра, я дізнався з передсмертного листа мого батька – людини суворого, небагатослівного, але твердого у виявлені своєї волі.
Я став пізнім і єдиною дитиною в сім’ї. Батьки розпестили і розпустили мене, як тільки можливо розбалувати і розпустити довгоочікуваного сина. Батько вже не сподівався отримати у долі цей жаданий подарунок – дитину, сина, який успадкує зароблені ним гроші і продовжить його прізвище.
До честі моєї ніжною і турботливою матінки можу сказати, що вона зуміла вчасно зупинитися, щоб не зіпсувати мене остаточно. Я отримав пристойну освіту, оволодів двома мовами – французькою та англійською, побував за кордоном, де не тільки байдикував і тинявся по нічним клубам, але переймав досвід комерційних операцій по оптовим закупкам і нерухомості, якими займався мій батько, Андрій Микитович Крапівін.
Моє народження принесло в розмірене, налагоджене життя батька і матері невимовну радість і настільки ж невимовне занепокоєння. Вони тряслися наді мною, як скаредні старі трусяться над кожним грошом, і їх можна зрозуміти. Втратити мене означало б повний крах отримані ними надій на спокійну старість і продовження роду. А також на те, що численна рідня і жадібні партнери батька не розтягнуть компанію по частинах у разі смерті засновника.
Матінка моя давно забула, що таке робота. До бізнесу у неї не було ні найменших нахилів. Тому я повинен був при необхідності замінити батька на його незмінного посаді глави компанії і взяти в руки кермо влади. Про що я згадував із здриганням у найбільш, здавалося б, невідповідні моменти щастя і безтурботної насолоди життям молодого денді, не обтяженого серйозними обов’язками.
Я вів існування порожня і благополучне, поки грім не вдарив.
Вибухнула гроза перед самим Різдвом, коли співробітники затіяли корпоративну вечірку в головному офісі.
Батько як зазвичай замовив стіл і розваги за свій рахунок і готувався вимовити традиційну святкову промову, коли раптово відчув себе погано. Замість того, щоб негайно викликати лікаря, він спробував подолати нездужання і видерся на імпровізовану трибуну, прикрашену гірляндами лампочок і різнокольорових ялинкових куль. Встигнувши вимовити всього пару фраз, він похитнувся і впав на руки свого заступника і фінансового директора.
По залу пронісся подих здивованого жаху. Хтось із жінок істерично скрикнув, хтось кинувся викликати «швидку»… А хтось ховав зловтішну усмішку під маскою удаваного співчуття.
«У кожної людини є вороги, – любив повторювати мій батько. – А у багатого людини їх безліч. Заздрісники, конкуренти, колишні компаньйони, колишні кохані, ображена рідня, та мало ще хто, кому стоять поперек горла чужі успіхи. Будь завжди напоготові, син! Нікому не вір, нікого не подпускай занадто близько, ні на кого не розраховуй і нікому нічого не прощавай!»
Така ось нехристиянська заповідь. При всьому тому мій батько був людиною побожною. Раз від разу відвідував церкву, тримав у робочому кабінеті кілька ікон, але не гребував і іншими методами залучити на свою сторону комерційну успіх і гроші. Після його смерті я почав розбирати папери і натрапив на адреси однієї відомої московської ворожки і якогось мага.
Ймовірно, час від часу батько вдавався до їхньої допомоги перед ризикованою операцією або прийняттям важливого рішення. Не скажу, що мене цей факт здивував. Він убив мене наповал! Батько – і сумнівні консультації сумнівних особистостей? Несумісне. Втім, проти правди не попреш.
Мабуть, батько мав свої маленькі слабкості, про яких ми з матір’ю не здогадувалися. Я не став ділитися з нею своїм несподіваним відкриттям. Навіщо руйнувати образ непохитного і владного прагматика, яким він хотів здаватися?
То останнє Різдво батько зустрічав на лікарняному ліжку. Власна безпорадність виводила його з себе. Як деякі з вигляду здорові і міцні люди, він тримався до кінця, а коли впав, то більше вже не встав.
Лікарі робили все можливе. Приятель батька запропонував перевести його в німецьку клініку, але хворий відмовився навідріз. Думаю, він відчував, що вмирає, і хотів уникнути непотрібних турбот і суєти.
Перед смертю він покликав мене до себе і повідомив про лист, який написав тут, у палаті, і яке просив розкрити після його смерті. Мої фальшиві запевнення у швидкому одужанні він відкинув блідою, але все ще твердою рукою. І взяв з мене обіцянку виконати все, що він виклав у листі, з точністю.
Зрозуміло, я дав йому цю обіцянку. Мене мучило цікавість, але я не посмів не послухатися і розкрити лист раніше обумовленого терміну. Я виріс недолугим, але шанобливим сином. І слово батька було для мене законом.
Не скажу, що ми відчували один до одного теплі почуття. Він по-своєму любив мене, вбачаючи в мені своє продовження. Я ні в чому не знав відмови, але спілкувався з батьком рідко, а весь час проводив з мамою і друзями. У дитинстві він здавався мені небожителем, який іноді спускався з хмар, щоб потріпати мене по голові або строго пожурити за провину.
Його авторитет нависав наді мною рівно до чотирнадцяти років, коли я почав стрімко зростати та набувати вигляд не отрока, але чоловіка. Матінка не втомлювалася дивуватися, як я вимахав, і тільки те й робила, що оновлювала мій гардероб. Разом із зростанням і м’язовою масою розвинулася моя чоловіча привабливість. Дівчата поглядали на мене з цікавістю і відверто загравали. Я охоче відповідав їм тим же. До закінчення коледжу я уславився завзятим серцеїдом і безжальним ловеласом.
Молода викладачка, яка приходила додому займатися зі мною іноземними мовами, стала моєю першою відчайдушній і зухвалою любов’ю. Я пітнів і заїкався, крадькома пестячи її поглядом виступаючі з-під спідниці коліна, а вона вдавала, що не розуміє природи моєї непереборної тупості. До дієслів і спряжений було мені поряд з такою красунею?! Я вдихав запах її парфумів – і у мене пересихало в роті і крутилася голова. Ночами я не спав, уявляючи еротичні сцени, в яких вона віддавалася мені під скрип диванних пружин і стукіт їдуть під вікнами трамваїв.
Помітивши недобре, мати влаштувала нам перехресний допит. Бідна вчителька заливалася фарбою і невиразно виправдовувалася, тоді як я відважно зізнався в любові до неї і готовий був провалитися крізь землю, коли помітив у її очах не відповідну пристрасть, а… переляк. Вона боялася втратити заробітку! А я-то, дурень, обожнював її! Це протверезило мене на кілька років вперед.
У той же день матінка влаштувала ретельний обшук у моїй кімнаті і з криками витягла з шухляди мого столу набір метальних ножів, кілька журналів «Плейбой» і колоду порнографічних карт. Смішно згадувати, як вона побивалась і загрожувала мені усілякими немислимими карами.
Метання ножів було моєю улюбленою забавою поряд із загостренням інтересу до жіночої статі.
«Ти хуліган і розпусник! – стенала матінка. – Звідки в тебе погані нахили? Чого тобі не вистачає?».
Коли мама розповіла батькові про мій вчинок, той холодно посміхнувся і велів залишити мене в спокої.
«Наш хлопчик стає чоловіком, Бетті, – додав він. – Дозволь йому проявляти лібідо. Інакше ми залишимося без онуків!».
«А ножі, Андрій? Він уб’є кого-небудь і сяде в тюрму!»
«Що ж… будемо носити йому передачі».
Після таких слів бідну неньку перемкнуло, і вона надовго закрилася у своїй кімнаті. Коли вона нарешті вийшла звідти, то перестала називати мене Колюней, чого я терпіти не міг, і зверталася до мене виключно Микола, що поступово трансформувалося в Ніко. Це було куди милозвучніше Колюни, і я сповнився подяки до батька за заступництво.
Мама, незважаючи на загальні легковажні віяння, зуміла зберегти прихильність суворим правилам. Але зазнала повне фіаско у спробі прищепити ці правила мені, несносному і гаряче коханому синочку. Повинно бути, сліпа материнська любов зробила її м’якою, як віск, з якого я безсоромно ліпив те, що хотів. Не будь батька, страшно уявити, до чого це могло б призвести. Він служив стримуючим чинником для її любовних поривань. Боячись викликати його гнів, матінка періодично брала мене в їжакові рукавиці, поки не збагнула, що це найкращий спосіб наставити мене на шлях істинний. Вона зуміла наступити на горло власній пісні, за що я їй дуже вдячний. Принаймні, з неука і ледаря я перетворився в расхлябанного, але розумного й освіченого молодого людини. Мої недоліки нікуди не поділися, однак вони хоч якось врівноважилися придбаними перевагами.
До одним з своїх достоїнств я відношу синівську шанобливість і вірність даному слову. Ці дві якості, як не прикро, занурили мене в зовсім неймовірну авантюру…
Офіційний сайт автора
Саме цікаве Читаємо по малюнках внутрішній світ
Психологи добре знають, що найпростіший спосіб дізнатися що-небудь про особистість людини, його характер або настрій в даний момент – попросити його що-небудь намалювати.
|
