“Так ви дійсно думаєте, що я побоююся за своє життя?
Що мені її жаліти?
Хіба я не отримав від неї
всіх можливих і неможливих задоволень?”
Лорд Байрон
ГЛАВА 1
Хтось сумував. Іноді, час від часу, наступали такі періоди, коли йому не було чого робити. Це траплялося нечасто, але все-таки траплялося. Періоди вимушеного неробства тривали недовго. Спочатку це було навіть приємно — відпочинок, бездіяльність, безвідповідальність… Свобода Куди хочу, туди лечу! Але потім…
Ось і зараз звична обстановка набридла. До болю знайомі стіни, меблі, картини, книги… В книгах іноді пишуть цікаве, але читати про щось і відчувати щось самому — різні речі. Втім, у заплутаних книжкових історіях можна дещо почерпнути для розваги. Шкода тільки, фантазія у авторів вже дуже бідна! Інтриги якісь несміливі, несміливі. Герої нерішучі. Нудьга!
На вулиці осінь. Нічого, красива: золото, малахіт і пурпур. Калина і горобина — все в ягодах. Клени горять посеред вулиць, як величезні багаття.
Потім прийде зима. Місто буде стояти весь у сріблі, вкритий білими снігами, скута морозом. Рожеве небо заклубится димами.
За зимою прийде весна, її змінить літо…
Все б нічого! Тільки адже все це повторюється знову і знову! Знову осінь з жовтими листям, зима зі снігом, весна з калюжами, зелене літо! Набридло!
Добре хоч місто велике — Москва! Будинків багато. Є і старі, навіть дуже. Раніше в них царі жили і бояри. Потім вельможі — ледачі, пузаті. По вулицях гусари скакали, виблискуючи шаблями. У дворянських особняках звучали мазурки та вальси, літали над паркетом шовкові подоли, блищали оголені плечі жінок. Потім…
Ех, потім все кудись поділося! Шкода…
А тепер всі постійно поспішають, біжать без толку, без сенсу, метушаться! Навіщо? Ніякого польоту думки! Ніяких поривів! Гроші, дрібні чвари, стрілянина в темних підворіттях, вульгарні розбирання, кухонні скандали… тарганів, а не життя!
Раніше люди все-таки були набагато винахідливішими! І страчувати і милувати вміли. А вже любити… Найцікавіше завжди було з любов’ю пов’язане нерозривно, як нічне небо з місяцем. Або сонце ясним днем.
Взагалі, дивно – як сучасним людям вдається при їх невибагливість і відсутності стоять бажань так ускладнювати і заплутувати життя, робити його нестерпним? Створюється враження, що всі діють механічно, несамохіть і за шаблоном. І все одно не бачать простоти рішень!
Хтось не переставав дивуватися ще одній властивості людей: нескінченних спроб знаходити всюди таємниці і розкривати їх. На жаль! За однією таємницею тут же, як чортик з коробочки, вискакувала інша — і так до нескінченності…
Хтось ще деякий час милувався тонкими і сумними фарбами осені, синім небом, прозорістю повітря. Це нагадувало йому минуле, коли відчинялися двері храмів, люди одягали свої кращі одягу і поспішали до вівтаря з рясними підношеннями – несли вино, плоди і свіжий мед. А на початку року вели на заклання теля білого бика, крутобокого красеня, в якого пар валив з ніздрів. Благословенні дні! Що ж зараз? Робити зовсім нічого. Нудьга…
* * *
Кирило Дубровін увійшов у лункий порожній під’їзд.
Луна від його кроків віддавалася під високою стелею. Нагору вела полога сходи з витертими ступенями. Ліфт у будинку був старий. Кирило подивився вгору, на прозору сітку шахти, і вирішив піднятися на третій поверх пішки. Він був у хорошій фізичній формі, і зайвий раз пройтися по сходах доставить йому задоволення.
На другому поверсі відкрилась недавно поставлена міцна двері з доброго дерева.
— Здрастуйте, — якомога привітніше привітався Кирило.
Батьки з дитинства вселили йому повагу до сусідів. Йому були цікаві люди, які живуть в такому старому московському будинку.
На його ввічливе привітання ніхто не відповів. Двері поспішно зачинилися, наче хтось там, у напівтемряві старовинної квартири, в панічному страху поспішив захистити себе від непроханого знайомства.
Кирило знизав плечима, дивуючись. Він ходив сюди вже пару місяців, закінчуючи ремонт у щойно купленій квартирі, і ще жодного разу йому не вдалося толком розглянути жодного мешканця. І навіть не через лампочок, які постійно перегорали, то служили здобиччю підлітків, яким не вистачало на пляшку. Просто з незрозумілої причини люди, які проживають у цьому під’їзді, шарахалися від нового мешканця.
Якщо, не дай бог, вони спускалися або піднімалися по сходах, то буквально пробігали повз, намагаючись не зустрітися з Кирилом поглядом або швидко шмыгнуть в ліфт. А то й повернутися назад у квартиру та в поспіху зачинити двері, за якої тут же запановувала мертва тиша.
Одного разу, коли він сильно порізав палець, а йоду під рукою не виявилося, ні в одній з квартир, куди він дзвонив, йому так і не відкрили. Люди навшпиньки підходили до «очках», напружено дихали там, за дверима, і так само безшумно відходили, розчинялися в неосяжних надрах квартир старого планування.
Кирилу довелося обмотати палець носовою хусткою і відправитися в найближчу аптеку за перекисом, йодом і бинтами. Всю дорогу він роздумував над незрозумілим поведінкою майбутніх сусідів, так і не прийшовши ні до якого висновку.
Він зробив добрячий запас перев’язувальних і дезінфікуючих засобів, так як його квартиру ремонтували два швидких і неговірких мужика, найнятих батьком, і їм теж могла знадобитися аптечка. Кирило питав у мужиків щодо сусідів, але вони тільки знизували плечима:
— Тут, мабуть, одні люди похилого віку залишилися, пенсіонери. Куди їм ходити?
Виходило, що чоловіки теж майже нікого не бачили. Це було дивно. Будинок, у якому не було жодної порожньої квартири, немов вимерло. Тобто мешканці, без сумніву, були, але… ховалися, чи що? Від кого? Чому?
Будинок розташовувався всередині двору в центрі Москви, в Неопалимовском провулку. Його оточували високі старі липи, клени і розрослися кущі бузку. Стояла рання, тепла і суха осінь. Вітер ганяв по асфальту жовті і червоні листя. На клумбах відцвітали лілові айстри.
Кирилу шалено подобався цей тихий куточок старого міста, сама назва провулка, говорило про те, що під час незліченних спустошливих пожеж Москви вогонь обходив це місце і воно залишалося неушкодженим.
— Хороша прикмета! — сказав батько Кирила, коли вони ходили дивитися квартиру.
Микола Авдійович Дубровін народився в Москві і прожив у ній все життя. Він був професором математики і досі працював в університеті, керував науковими дослідженнями. Мама Кирила жодного дня не працювала, обходячи ненаглядного Коленьку, влаштовуючи його побут і забезпечуючи йому «творчий і інтелектуальний зростання». Потім, коли з’явився ще більше «любий» Кирюша, у неї додалося клопоту, і довелося найняти хатню робітницю. Оплачувати її праці виявилося шановному професору не по кишені.
Маргарита Георгіївна, відвідувала в дитинстві і юності хоровий гурток, вважала себе не відбулася великою співачкою. Коли у неї траплялися напади легкої меланхолії, вона одягала шовкове кімоно, привезене їй у подарунок чоловіком з Японії, ставила пластинку і слухала арію Чіо-Чіо-сан, курячи при цьому ментоловую сигарету, вставлену в довгий бурштиновий мундштук.
Відразу після школи вона вискочила заміж за подає надії математика, який втратив голову від її свіжою і наївною юності, і не прогадала. Чоловік був значно старше її, називав її Риточкой, душі в ній не чув, виконуючи всі забаганки юної дружини. Він захистив спочатку кандидатську, потім докторську і безперешкодно просувався по службі. Вдачі він був лагідної, весь занурений у свої формули і рівняння, шкідливих звичок не мав і крім математики любив старовинні романси та старовинні монети.
Романси неголосним низьким голоском йому співала Риточка, абияк акомпануючи собі на невеликому чорному роялі, який ще пам’ятав, як шановний Микола Авдійович ходив під ним пішки. А скромна, але ретельно підібрана нумізматична колекція тішила його душу нудними осінніми вечорами. Зачинившись у своєму кабінеті і озброївшись лупою, професор насолоджувався спогляданням своїх скарбів.
Коли Кирюша підріс, батько вирішив долучити хлопчика до нумізматики, шукаючи в ньому однодумця і наступника у збиральництві. Він садив дитину на коліна, розкривав товсті глянцеві видання, що ілюструють історію монет, і, показуючи пальцем то на одну, то на іншу, пускався в довгі докладні пояснення.
– Знаєш, синку, хто перший додумався карбувати золоті гроші? – ставив він питання, на який сам же і відповів. – Одні стверджують, що це знаменитий Крез, лідійський цар, який прославився незліченним багатством. Інші… втім, неважливо. Головне – завдяки честолюбства древніх владик на світ з’явилася така краса! Художник повинен був вмістити на маленькому гуртку простий і виразний малюнок, витончену композицію, дивну за тонкістю виконання. Форми для монет робили кращі різьбярі, справжні майстри, здатні перетворити золоту або срібну грошики в чарівну мініатюру. Деякі монети – справжні шедеври образотворчого мистецтва і німі свідки минулого. Вони можуть підтвердити або спростувати припущення істориків і археологів. Ось дивись – це афінські монети з гордим профілем богині… Ось римські денарії з близнюками Ромулом і Ремом і вигодувала їх вовчицею… Ось монети Сицилії п’ятого століття до нашої ери. Вони славляться тим, що на них можна побачити колісниці на бігових змаганнях…
Кирюша позіхав, тер кулачком очі і вередував.
– Гаразд, іди! – бідкався професор. – Ти ще занадто малий!
Однак вік не додав хлопчикові любов до монет. І Микола Авдійович продовжував займатися ними наодинці.
Якби не це його пристрасть, грошей на все вистачало: і на гідне утримання сім’ї, і на хатню робітницю. Але колекція вимагала значних вкладень. Перед Миколою Авдеевичем постала проблема, яку так чи інакше треба було вирішувати.
І тут подружжю невимовно пощастило. З далекою глухою орловської села приїхала погостювати до московської рідні Серафима, двоюрідна тітка Риточки. Так і залишилася на постійне проживання. Вона була незаміжня, бездітна, зате дуже добра, поступлива і працьовита.
— Яка у вас, міських, робота? — щиро дивувалася вона. — Вода прямо в будинку, гаряча та холодна, грубку топити не треба, худобу обіхажівать не треба, город копати не треба, білизна машина сама стирає! Це ж райське життя! Помирати не захочеш.
Серафима всю свою нерозтрачену ніжність і душевне тепло ділила між подружжям порівну, а маленького Кирюшу просто обожнювала. Він був її улюбленцем, улюбленцем, яким вона до вісімнадцяти років приносила гарячий шоколад в ліжко.
Після деякого часу Микола Авдійович виклопотав через університетський профком кімнату в комуналці для Серафими, щоб вона не відчувала себе «приживалкой». Серафима нічого такого й не відчувала, їй це навіть в голову не приходило. Отримавши кімнату, вона не зраділа, а, навпаки, розплакалася.
— Що з тобою, Симочка? — розгубився професор.
— І-позбутися мене хоти-і-ті, набридла я вам, — ридала Серафима, схлипуючи і витираючи обличчя фартухом. — Сирота-а я неприка-а-янная…
Микола Авдійович чкурнув у свій кабінет і закрився там, а Маргарита Георгіївна ледве заспокоїла тітку, випивши з нею на пару неабияку кількість валеріани та пустирника. Кімнату вирішили здавати, а жити Серафима буде у Дубровиных, як і раніше.
Життя йшло своєю чергою.
Кирюша виріс, закінчив школу й університет. Папа через знайомих влаштував його на роботу в невелику фірму, що займається комп’ютерами. Маргарита Георгіївна перетворилася в огрядну даму, і всі брали її за дочку Миколи Авдійовича, який сильно застарів і втратив свою колишню показність.
У самий розпал спекотного московського літа тітка Серафима померла. Кімнату свою вона заповіла Кирилу. На сімейній раді вирішили продати кімнату, додати залишки заощаджень і придбати Кирилу окрему квартиру.
— Хлопчику необхідні свобода і самостійність, — говорив професор.
Насправді Миколі Авдеевичу страшно набридли друзі сина, від яких не було ніякого спокою. Розв’язні молоді люди, виховані дівчата то і справа збиралися в їх просторій квартирі, пили, курили, включали гучну музику, танцювали, реготали на все горло і нахабно розгулювали по всіх кімнатах.
У професора від усього цього боліла голова, він не міг зосередитися на своїх теоремах і викладках, дратувався, сердився, брав валідол і з виглядом мученика скаржився дружині на молодь. Найбільше професора турбувала збереження його колекції. Раптом завзяті хлопчики і дівчатка дізнаються, які цінності зберігаються в будинку? Від них можна чекати чого завгодно!
– Зрозумій, Рита, – звертався він до свідомості подружжя, – рік тому я обміняв кілька чудових грецьких монет на золотого «Французького ангела». Це самий «щасливий» талісман у світі! Його історія почалася з Огюста Дюпре, яким король Луї XVI доручив зайнятися новою валютою. Були викарбувані легендарні двадцатифранковики з зображенням ангела.
– Ну і що?
Микола Авдійович перейшов на шепіт.
– Ходили чутки, що Дюпре використовував золото, створене алхіміком Лестатом. Під час Французької революції ця унікальна монета врятувала життя своєму творцеві. Дюпре засудили до страти на гільйотині… Коли він зійшов на ешафот, в його кишені лежав «Ангел». Засуджений став на коліна, помолився, поклав голову під смертоносне лезо… і тут сталося диво. У дзвіниці найближчої церкви вдарила блискавка: палахкотіло полум’я, пролунав оглушливий гуркіт… В натовпі роззяв на площі виникла паніка, і кару скасували. А через кілька місяців Дюпре випустили з в’язниці. Слава про монеті-талісман рознеслася по всій Франції, по всьому світу… Капітани морських судів не пускалися в плавання без «French Angels», пілоти під час Першої світової війни не піднімалися без них в небо. А у Другу світову війну «Щасливих Ангелів» видавав льотчикам-винищувачам Люфтваффе сам Герман Герінг в якості нагороди…
Маргарита Георгіївна дивилася на чоловіка як на божевільного.
– Та ось… тепер монета у мене! – похвалився той.
– Значить, ні тобі, ні твоїй колекції нічого не загрожує, – парирувала вона. – Не влаштовуй бурю в склянці води, дорогий. Кирюша не може проводити час в підворітті! Хай краще діти гуляють у нас на очах. Принаймні, вони не наркомани! Тут я нічого поганого не допущу. А якщо ми не будемо знати, де і з ким перебуває наш син, то…
Вона ніколи не закінчувала цю тираду, закочуючи очі і воздевая руки до стелі. Микола Авдійович був безсилий що-небудь змінити і переживав мовчки. Це серйозно підточувало його і без того не залізне здоров’я. Купити синові квартиру стало його нав’язливою ідеєю.
Грошей, які Маргарита Георгіївна отримала за кімнату Серафими, не вистачало. Довелося продати дачу в Клязьмі і стару машину. Додавши майже все, що у них було відкладено, батьки Кирила ледве набрали необхідну суму.
Так Кирило став власником окремої двокімнатної квартири в Неопалимовском провулку. Тієї самої, в яку він з дня на день збирався переїжджати.
На меблі грошей не залишилося, тому Маргарита Георгіївна віддала Кирилу стіл і диван, що стояли в його кімнаті. Загалом, все складалося вдало. Крім відносин з сусідами.
Кирило Дубровін зітхнув, зупиняючись у своїй новенькій двері і дістаючи ключі. На сходовій клітці було тихо. Він відкрив обидва замки і увійшов. Кроки гучно лунали в порожній квартирі. Пахло деревом, лаком, клеєм і новими шпалерами.
— Чорт знає що! — обурився Кирило, ставлячи на плиту чайник. Незрозумілу поведінку сусідів ставило його в глухий кут.
Він напився чаю, прийняв гарячий душ і приліг на диван. Відчуття повної самотності і свободи було досить незвичним. Сьогодні вихідний, і Кирило міг робити що хотів — байдикувати, валятися, мріяти про що-небудь або спати. Нікому не було до нього діла. Він згадав дівчину з аптеки, де купував перев’язувальні засоби, і мимоволі посміхнувся. Дівчина була гарна — висока, гнучка, з довгими, дуже світлим волоссям. Ім’я у неї виявилося незвичайне — Леонтіна. Рідкісне ім’я. Кирило, в усякому разі, такого ще не чув.
Дубровину не становило праці заводити знайомства з жінками. Він мав розвинене, сильне тіло, приємне обличчя, коротко стригся, одягався модно і підкреслено акуратно. Невисокий зріст його анітрохи не псував, швидше, навпаки. Сіро-блакитні очі дивилися жорсткувато і трохи насмішкувато. Жінкам все це подобалося. Особливо їм імпонувала його манера спілкування, бездоганно ввічлива, недбало-світська і люб’язна. Кирилу було тридцять два роки, і він ще не був одружений.
Леонтіна, яка працювала фармацевтом в аптеці, справила на нього враження. Здається, він їй теж сподобався. Занурившись в приємні спогади і фантазії, Кирило задрімав.
Пронизливий дзвінок у двері вивів його з забуття.
Щось небувале! За весь час, як він купив квартиру, до нього телефонували вперше. Правда, приходили робітники, але це не в рахунок. По-перше, у них були ключі, а по-друге, субота — вихідний. Батьки поїхали до друзів за місто. Антон, один Кирила, єдиний, хто знав про його новій квартирі, сьогодні працює. Якщо б він збирався прийти, то обов’язково попередньо подзвонив по телефону.
Кирило підійшов до дверей з деяким побоюванням, подивився у вічко. На напівтемній сходовому майданчику стояла розпатлана жінка середніх років, вона плакала. Він скоріше відчув, ніж побачив це її стан розгубленості і горя.
— Вибачте, заради бога, — промовила жінка, як тільки Кирило відкрив двері.
Вона була без верхнього одягу і в капцях. Невже сусідка? У Кирила на обличчі було написано таке здивування, що жінка ще більше зніяковіла.
— Мені прийшла телеграма, — продовжувала вона, схлипуючи і сякаючись у величезний чоловічий носову хустку. — Я з Мурманська.
Кирило нічого не розумів. Вона з Мурманська? І що?..
— Це місто Москва! — м’яко повідомив він дивною відвідувачці і посміхнувся.
— Я… я знаю… — жінка кивнула головою і голосно высморкалась.
— Та ви заходьте, — запропонував Кирило, пропускаючи жінку в передпокій.
— У вас ремонт, — вона озирнулася, переминаючись з ноги на ногу. — Ви зайняті, напевно…
— Я б так не сказав, — знову усміхнувся Кирило. — Чим можу бути корисний?
— Я з Мурманська, — повторила жінка. — Чоловік пішов у плавання, повернеться тільки через місяць, а тут… телеграма.
— Яка телеграма? — не витримав Кирило. Він бачив, що жінка засмучена і ледве стоїть на ногах. — Ви проходьте в кімнату. У мене стільців немає, не встиг ще обзавестися. Сідайте на диван!
Жінка сіла, продовжуючи шмигати носом.
— Приходить почтальонка вчора вранці. «Погана телеграма тобі, Галино!» — каже. Я дивлюся, з Москви повідомляють, що дядько мій, Олексій Петрович, помер. Він мені навіть і не дядько, — вона зітхнула. — Так, далекий родич. Я в родині не дуже розбираюся… Він все життя проплавав і за кордоном бував. Родиною так і не обзавівся. Ні дружини, ні дітей! Нікого, крім мене… Так виходить.
Кирило чемно слухав.
— Ви пробачте, молодий чоловік, — згадала жінка. — Дарма Я вам все це розповідаю. Але… Крім мене, ховати його нікому, ну і оформити спадщину треба. Квартиру-то він мені свою відписав! Царство йому небесне! — Вона квапливо й незграбно перехрестилася. — Сіла я на літак — і в Москву. Місто чужий, все чужі. Ледве за адресою будинок знайшла. Ні душі у мене тут немає знайомої! Як все робити, оформляти, які документи, довідки потрібні, не знаю. Пароплавство, де він все життя пропрацював, за тридев’ять земель знаходиться у Владивостоці. Квартиру він цю в Москві несподівано якось купив, відразу. І де гроші взяв? Напевно, все життя збирав. Один жив. Які витрати?
— Так ви…
— Я сьогодні тільки прилетіла, — не дослухала жінка. Вона поспішала розповісти все про свої проблеми. — І що за люди тут живуть? Ніхто навіть двері відкрити не бажає! Спитати нікого, куди йти, що робити? Сусіди, називається! Ховаються, як миші по норах. Чи це тут так заведено?
— Ні! — відповів Кирило. — Я сам дивуюся. Вам ніхто не відкрив?
— Ніхто! — Жінка заплакала. — Мене звати Галина Іванівна, — без усякого переходу додала вона. — А вас?
— Кирило.
— Гарне ім’я.
Кирило знизав плечима. Він звик до свого імені і вважав його звичайним.
— Я дзвонила майже до всіх. А впустили мене тільки ви! Олексій Петрович жив на п’ятому поверсі. Власне… — вона показала на стелю, — він і зараз там. Лежить… Ви мені не допоможете?
Кирило подумав трохи і кивнув головою.
— Мабуть. У нас нещодавно Серафима померла. Так що я знаю, куди треба йти, які папери оформляти. Я вам все запишу. Зараз… — Він дістав ручку, вирвав листок з блокнота і записав все необхідне. — Ось. Решту доведеться дізнаватися в Жеку. Сусіди тут дійсно поводяться… незрозуміло. Так що розраховувати доведеться тільки на себе.
— Знаєте… — Галина Іванівна зніяковіла. — Ви не підніметеся зі мною нагору? Боюся я одна з небіжчиком. А?
— Гаразд.
Кирилу не хотілося нікуди йти, але він не міг кинути напризволяще жінку. До того ж раптово йому прийшла в голову думка, що він зможе побувати хоча б в одній з квартир цього загадкового під’їзду, побачити на власні очі, причому близько, її господаря. Нехай мертвого. Все одно цікаво.
— А хто вам надіслав телеграму? — запитав він, поки вони їхали в ліфті на п’ятий поверх.
Галина Іванівна шмигнула носом і розвела руками.
— Не знаю. Підписано — соціальна служба. Дядько ж був самотнім. Може, з соцзабезу хто або… Поняття не маю! — уклала вона.
— А як ви потрапили в квартиру? Ключі де взяли?
— Під килимком. Я до дверей підійшла, штовхнула — замкнено. Здивувалася дуже. Знаєте, коли небіжчик в домі, двері завжди відкриті. У всякому разі, я так думала. А тут… Ну, я постояла, ніхто не відкриває. Подзвонила в сусідні квартири. Теж нічого. Що робити? У мене ноги від утоми підкошуються, сил немає! Скільки я по Москві набегалась без звички! Стою і плачу. І тут думка мені прийшла: подивитися під килимком. Люди часто так роблять… Ключ, на моє щастя, там і лежав.
Галина Іванівна відкрила двері і пропустила вперед Кирила.
У квартирі стояв стійкий запах сандалового дерева і хорошого дорогого тютюну. У невеликому передпокої було темно.
— Ідіть сюди, — чомусь пошепки покликала його Галина Іванівна.
Кирило зловив себе на тому, що намагається ступати безшумно, як злодій. Страху він не відчував — тільки пекучий інтерес. Було трохи не по собі. Як ніби за ними спостерігав хтось невидимий.
В кімнаті горіло світло. Кирила вразила обстановка. Помешкання самотнього пенсіонера виявилося досить незвичайним.
Сама по собі кімната була величезна, стіни оббиті гобеленами, на яких переважали морські мотиви. Тихі води, затишні затоки, кораблі, що дрейфують у зелених берегів, бліді небеса з кучерявими хмарами, як на пейзажах великих голландців. Вікно занавешено атласними шторами кольору морської хвилі.
Меблів мало — зроблений на замовлення дерев’яний коричневий стелаж у всю стіну, м’який куточок, низький столик, книжкові полиці. Стелаж суцільно заставлений дивиною з усіх кінців світу — морськими раковинами, висушеними крабами, лангустами, екзотичними плодами, посудом, статуетками, зброєю, коробочками і ларчиками, пляшками, африканськими масками… Чого тут тільки не було!
На низькому столику розкладені приладдя для куріння — всілякі трубки, мундштуки, портсигари, коробки з різними видами тютюну, дорогі запальнички та інше.
— Бачите? — прошепотіла Галина Іванівна, сідаючи на краєчок шикарного дивана. — Ці речі він привозив з рейсів? Як ви думаєте?
Кирило похитав головою. Він ще не всі розглянув. Над диваном висіли дві картини. Одна — морська битва вітрильних суден; інша — шторм в океані. Щось схоже на Айвазовського.
— А де…
Галина Іванівна зрозуміла, про що хотів запитати Кирило, і показала рукою на ширму, отгораживающую один кут кімнати. Ширма була теж гобеленової, тому не впадала в очі.
Господар квартири лежав на велюровою кушетці, одягнений у новий костюм, зі складеними на грудях руками. Довге сиве волосся акуратно причесані. На правій руці татуювання – якір. Обличчя майже таке ж біле, як і волосся.
— Це ваш дядько? — пошепки запитав Кирило у Галини Іванівни.
— Напевно. Я його при житті ні разу не бачила!
— Ви його знайшли документи?
— Ага! Паспорт і все інше… У шафі з книжками, прямо на середній полиці. І гроші там. Небагато, але на похорон вистачить.
Кирило подивився на фотографію в паспорті. Небіжчик і справді виявився Олексієм Петровичем, у всякому разі, схожий. Ті ж різкі риси обличчя, важке підборіддя, довгі волосся. Сумніватися не доводилося.
— Це він! — підтвердив Кирило.
— А ви що ж… думали…
— Дивно все це. Ви не знаходите?
— Ні, — здивувалася Галина Іванівна. — Дядько був один на всьому світі. Жив один, і помер один. Це якраз зрозуміло.
Кирило так не вважав, але вирішив не сперечатися. Яке його діло?
— Давайте розподілимо обов’язки, — запропонував він. — Ви йдіть, оформляйте всі папери, а я подзвоню дещо куди, домовлюся про допомогу. Удвох нам не впоратися.
— Зателефонуйте звідси, ось телефон. Ви не могли б побути тут, поки я прийду? Не можна небіжчика залишати одного.
Кирило все ще думав, погоджуватися чи ні, як Галина Іванівна миттєво зібралася і пішла. Схоже, вибору в нього не було. Він засунув ширму, щоб не бачити мертвого, і заходився розглядати заморські речі, зібрані колишнім моряком.
Не можна сказати, що Кирило Дубровін боявся, але йому було незатишно. Легке занепокоєння, тривога незрозумілого походження змушували його напружуватися. Він намагався не дивитися в бік ширми, що йому майже вдавалося.
Книжок у Олексія Петровича було небагато, і всі — про море і морські пригоди. Кирила це не захоплювало. Краще подивитися на трубки і сигари.
Незрівнянні аромати! Відразу прийшли на розум таверни далекій Ямайки, шум заокеанських портів, свіжі вітри мандрів. Моряк був із поняттям, речі любив відмінні. Кілька перламутрових раковин-попільничок були просто чудові. Кирил підніс одну з них до вуха, прислухався. Десь віддалено зашумів прибій, набігаючи на піщану мілину, там пахло водоростями і тропічними квітами. В тіні пальми причаїлася прохолодна свіжість…
У якийсь момент Кирилу здалося, що одяг йому заважає. Сором у всьому тілі змусило його нервово озирнутися. Та що це з ним? Невже він боїться? Чорт, як неприємно! Даремно він погодився залишитися.
— Кирюша, тобі пора навчитися говорити «Ні!» — згадав він слова мами. Вона, як завжди, була права.
Кирило поклав раковину на місце і пішов дзвонити. Йому вдалося домовитися про все, що він намітив. Коли повернулася Галина Іванівна, порядок дій вже вишикувався в розумі Кирила з усіма подробицями.
Продовження читайте в книзі “Французька ангел в кишені”
Екшн-відео про роман
Саме цікаве Чи варто займатися благодійністю?
Фото: Mauricio Jordan De Souza Coelho/Rusmediabank.ru Останнім часом активізувалися різні благодійні фонди та організації. Займатися благодійністю стає модно і престижно.
|
