Фото: katalinks/Rusmediabank.ru
«Розчавлений своєю журбою, він уперто шукає всюди її умолкший голос,
Вірячи в чудо, яке виявиться щедріше, ніж смерть».
(Хорхе Луїс Борхес)
ГЛАВА 1
– Бух!.. Бух!.. – ломик з важким гуркотом вгрызался в мерзлий грунт. – Бух!..
З-під перемішаного з землею снігу з’явився металевий люк. Кілька ударів – і його вдалося відкрити. В інший раз такий люк довелося б довбати цілу годину.
Часом у людини з’являється сила, що здатна гори звернути. А деколи він не може поворухнути й пальцем. Шкода, що не можна викликати цю силу за бажанням. Вона приходить або не приходить, підкоряючись не земним законам, розрахованим і передвіщеним, а якимось загадковим обставинами, незрозумілих з точки зору логіки і розуму.
У самому справі, яка логіка була в тому, щоб два юних створення, яким жити б та й жити, раптом опинилися тут, в пустельному занедбаному місці, чекаючи, поки їм викопають могилу? Вони були мертві й лежали на снігу, немов дві нерухомі ляльки, залиті місячним світлом.
Той, хто копав могилу, не дивився на них. Він був поглинений своєю роботою. Він поспішав. Часу у нього було зовсім мало. Хвилини спливали з лякаючою швидкістю.
«Давай, пошевеливайся! – командував хтось всередині нього. – У тебе залишилося менше півгодини! Тобі пора змотуватися!»
Він заглянув у чорне підземелля, звідки війнуло вогкістю і цвіллю. Вниз вели іржаві залізні щаблі. Місяць не проникала в разверстую дірку, і людина направив туди промінь ліхтаря. Драбина була засипана сміттям. Звідки він тут узявся?
«Не про те думаєш, – відгукнувся злий невидимка. – Відволікаєшся! Марно витрачаєш дорогоцінні миті!»
– Твоя правда, – пробурмотів чоловік і обережно спустився вниз, присвічуючи собі ліхтарем. – У крайньому разі, залишу їх тут. Просто скину в люк, і все.
«Дуже легко, – відповів невидимка. – Нецікаво. Який у них вигляд, коли їх виявлять? Жахливий! Закопай їх, як збирався. Не лінуйся!»
Людині стало не по собі. Зате невидимка насолоджувався тим, що відбувається. Йому все подобалося: і крижаний холод нагорі, і затхле повітря підземелля, і мертві тіла, і страх спільника, і подих смерті, яке виразно відчувалося в цьому похмурому місці.
«Смерть притягує смерть! – радів він. – Відчуваєш її дихання, мій друг? Відчуваєш її солодку невідворотність? Вона вже тут! Чекає! Не обдури її очікувань!»
Чоловік вибрався нагору і звалив на плече мертву дівчину. Її рука з глухим стуком вдарялась об сходинки, коли він спускався. Він поклав тіло на брудну підлогу і піднявся за другим трупом.
Обидві дівчата лежали на підлозі, як живі. Разюче, що саме так говорять про померлих, яких ще не торкнулося тління.
– Як живі! – пробурмотів той, хто привіз їх сюди, і взявся копати могилу.
Життя властива текучість, незакінченість. Смерть – це кінець. Хто зазіхне на це її невід’ємне право, буде суворо покараний. Так було завжди… і так буде. Безумців, які ризикнули кинути їй виклик, чекає неминуча розплата…
* * *
Москва. Рік потому.
Начальник охорони раз за разом відкладав розмову з босом. Розумів: після цього одному з них доведеться піти. І навряд чи це буде глава компанії.
Сьогодні він нарешті зважився.
Колбін сидів у себе в кабінеті і перебирав папірці. Його яйцеобразный череп блищав у світлі лампи.
– Чого тобі? – невдоволено підняв він голову і поправив окуляри. – Не бачиш, я зайнятий…
Лавров давно готувався до подібної розмови. Рано чи пізно той, у кого першого лопне терпіння, поставить крапку в напружених відносинах. Приховане суперництво між начальником охорони і його босом нагнітала обстановку в офісі і шкодило роботі. Досі обидва мирилися з положенням речей. Тепер дещо змінилося.
– Ти хотів мене вбити, – з насолодою промовив Лавров, порушуючи не тільки правила ввічливості, але і службову субординацію. – Виродок! Думаєш, я нічого не встиг помітити в темряві? То була твоя машина, козел!
Зазвичай безбарвне обличчя Колбіна пішло червоними плямами. Він поворушив губами, не видавши ні звуку.
– Пам’ятаєш, по дорозі Чорний Лог ти спробував мене збити ? – продовжував начальник охорони. – Не вийшло.
– Ти в своєму розумі? – видавив Колбін. Його маленькі очі за скельцями окулярів злякано блиснули. А ну як цей псих накинеться на нього з кулаками, та, мабуть, отдубасит? З нього станеться.
– Уявив, що Глорія вийде за тебе заміж?
– Геть звідси……
Колбін зібрався було покликати охорону, але зметикував, що головний охоронець стоїть перед ним, і його візит не віщує нічого доброго.
– Я більше не твій підлеглий, – посміхнувся Лавров, без запрошення сідаючи на стілець і закидаючи ногу на ногу. – І не зобов’язаний виконувати твої вказівки.
– Хам! – пискнув господар кабінету, відчуваючи зрадницьку тремтіння в поджилках.
– А ти – вбивця, злочинець.
– Якби я… Хотів тебе вбити… Ти б вже був мертвий, – насилу вимовив Колбін.
– Ха! Як би не так! У тебе кишка тонка.
– Це ми ще побачимо, – процідив бос, збираючись з духом.
– Ну, погляньте.
Лавров зробив характерний жест, запускаючи руку під піджак, наче ось-ось вихопить зброю і в приступі агресії розрядить всю обойму в ненависного суперника.
Колбін помертвел і застиг у своєму кріслі восковою фігурою.
– Що, струхнул? – зареготав начальник охорони. – Дивись, не обделайся.
Йому здалося, боса вистачить удар. Той сіпнувся, судорожно проковтнув, але, побачивши, що нападу не було, знайшов у собі сили погрозити нахабі пальцем.
– Ти звільнений! І не сподівайся, що Глорія тебе захистить. Хоч вона і співвласниця компанії, але рішення приймаю я.
– Не розраховуй на її взаємність! – відрубав Лавров. – Навіщо молодій вродливій жінці такий плішивий пузатий урод?
Колбін, який не відрізнявся зовнішньою привабливістю, задихнувся від образи і не відразу парирував його випад.
– Го… голодранець! – здобувши дар мови, вискнув він. – Голь перекатная, ось ти хто! У тебе ні мізків, ні грошей! Нині мужик з порожніми кишенями нікому не потрібен.
– Кишені – не головний аргумент в любові.
– Ах ти, герой-коханець! – вийшов з себе бос. – Жиголо чортів! Іди, шукай собі роботу хлопчика за викликом! Там тобі місце. Забирайся!
– Півень безхвостий, – презирливо пирхнув Лавров. – Скільки разів Глорія давала тобі від воріт поворот? Її нудить від твоєї кислої пики!
– Шкода, що я не вбив тебе тоді на шоссейке, – не витримав Колбін. – Того разу тобі пощастило. Встиг відскочити.
– Таким, як я, завжди щастить.
– Скільки мотузочці не витися…
– Заткнися! – спалахнув начальник охорони. – То я за себе не ручаюся! Ти мене не звільниш, тому що я сам піду. Ось!
Він дістав з кишені заготовлене заздалегідь заяву про звільнення і зі стуком поклав на стіл перед босом.
Колбін раптом осмілів, у нього відкрилося друге дихання. Радість, що нарешті-то він позбудеться від Лаврова, окрилила його.
– Тим краще, – посміхнувся він. – Ти правильно вчинив, Рома. Службові обов’язки давно обтяжували тебе. Займешся тепер своєю улюбленою справою – будеш фліртувати з жінками і спокушати їх. Ні на що інше ти не здатний.
– Гадаєш, я розв’язав тобі руки? Не розраховуй одружитися на Глорії. Вона не для тебе.
– Розберемося.
– Даремно ти слину розпустив, Петя. Цей ласий шматочок тобі не дістанеться.
– Час покаже.
Вже колишній начальник охорони встав, кинув на Колбіна зневажливий погляд, розвернувся і попрямував до дверей.
– Ніхто і ніщо не змусить мене взяти тебе назад, придурок! – крикнув той йому в спину.
Лавров вийшов з кабінету вже не співробітником компанії «Голіцина і партнери», а вільною людиною. Це нове для нього відчуття викликало ейфорійний підйом, який швидко змінився розгубленістю.
Чи повинен він з’їздити в Чорний Лог і доповісти Глорії про своєму нинішньому статусі? Хоч вона і обіцяла в разі звільнення взяти його до себе помічником, Романа така перспектива лякає. Одна справа просто надавати Глорії послуги і виконувати її доручення, інше – перейти в безпосереднє підпорядкування до неї і займатися тільки приватним розшуком. Причому розшук цей буде вельми специфічного властивості, на межі якогось чаклунства.
Лавров без жалю сплюнув убік офісу, який покинув, і перетнув засипану снігом стоянку, де його чекав чорний «Фольксваген-туарег», придбаний Глорією особисто для його потреб. Щоб він не користувався службовим позашляховиком, але в той же час був завжди на колесах. Тепер йому потрібно було визначитися з машиною.
– Ну що, друже? – він поплескав автомобіль по капоту. – Будемо прощатися?
«Машину можеш залишити собі, – прозвучало у нього в вухах. – Це мій подарунок. На пам’ять про наших спільних пригоди!».
– Знову ти видаєш бажане за дійсне, Рома, – буркнув він собі під ніс і сів за кермо. – Ти невиправний фантазер.
Сторінка містичного детективу
Відео про книгу
Малюнки для книги художниці Tatyana Markovtsev
Саме цікаве |
