Перед вівтарем всі ми вимовляємо клятви, обіцяємо любити один одного і в здоров’ї, і в хворобі, і в радості, і в горі. На той момент нам здається, що майбутнє буде безхмарним, а клятви – марна трата часу. І з радістю ми погоджуємося ділитися всім на світі.
Я готовий віддати своїй Н. все, що є у мене. І навіть здачу готовий забрати, у вигляді зайвого шматочка вишневого пирога. Я був готовий і ділитися з нею все на світі: радістю, перемогами, відчаєм, своїми безглуздими питаннями та побутовими клопотами. І горем, якщо воно якось постукає в наш дім. Тільки з горем все виявилося складніше…
Найлегше поділитися з іншими своєю радістю. Розповісти всьому світові про те, як у тебе на душі, і що відчуває серце. І може бути, що оточують не завжди будуть раді, але вони тебе зрозуміють. І трішки позаздрять. А як же бути з горем? Розділити його на всіх? Кожному по шматочку і стане легше? Я раніше думав саме так. Поки що до нас не постукало горе. Несподівано, сильно, різко, як ніби порив вітру зачинив вікно, і раптом стало нічим дихати.
Моя Н., така ще маленька. Найстрашніше, що вона втрачала, це повний конспект лекцій з економіки перед іспитом або ключі від квартири на 7 поверсі. А тут молодший брат… І горе розділити неможливо, розумієте? Тому що воно не ділиться.
Ти не зможеш розповісти його всьому світу, тому що у тебе слів не вистачає. І вони ніколи не зрозуміють, як це буває, і що з цим робити. Цей досвід неможливо передати словами, неможливо описати. Просто одного разу це відбувається, ми стаємо старше, наступаємо на ще одну сходинку нашого життя, залишаючи когось позаду. Це життя, і треба йти далі.
Іноді я тримаю Н. за холодну руку, приношу воду, таблетки і знову відходжу в сторону. Здається, ніби її горе розрослося і стало таким товстим, неосяжним комбінезоном. Оповило схудлу дружину, відсторонило від навколишнього світу, і мені немає поруч з нею місця. Вірніше є, але я не знаю, що мені робити. Що їй сказати, банальне: час лікує? Не врятує. Це треба пережити тут і зараз. Але виходить, що вся біль лише її. А як же розділити? Як розділити цю величезну біль на частини, щоб роздати всім оточуючим?
А ще, знаєте, що я помітив в метушні цих днів? У найскладніших ситуації люди згадують про дрібниці: «Я не встигла купити обкладинки на підручники, адже мене Аня просила», «Здається, я забула прибрати суп в холодильник», «Сьогодні холодно, треба купити новий шарф на осінь». Всі ці фрази звучать в самому епіцентрі трагедії, і тобі здається, що вони не чули головну новину, пропустили повз вуха і несуть цю маячню.
Але і марення їм можна пробачити. Лише б дійсно лікувало.
Саша Бант
Посилання по темі:
Авторська колонка Саші Банта
Форум “Шлюб”
