Просто цукерочка!

41


У моєму далекому дитинстві картину «Ранок у сосновому лісі» не просто знали, а гаряче любили жовтенята обох статей. З тієї простої причини, що вона красувалася на обгортках чудових вафельних цукерок з шоколадною начинкою…

На вернісажі якось раз…

І ось я стою в Державній Третьяковській галереї (Москва) лицем до лиця з шедевром вельмишановного Івана Івановича Шишкіна. Навіть тіні одкровення, на кшталт того, яке находить, кажуть, при зустрічі з оригіналом «Мони Лізи», і в помині немає. Але це неважливо, зате на ведмедиків любо-дорого дивитися. Як рідні, ммм, милі, милі, так і з’їла б! Слова екскурсовода заколисують: «Шишкін був класичним пейзажистом. Картина «Ранок у сосновому лісі» з’явилася з-під його пензля в 1889 році. Вважається, що художник написав її під враженням від поїздки з вологодським лісах. На ній зображений ранковий сосновий бір…» «Серйозно? — прокидається в мені іронія – Ніколи не здогадалася б! А я завжди думала, що південноамериканські пампаси!» І тут виявляється, що насміхатися над буквальностью мови співробітниці галереї я поспішила.

Спочатку на картині «Ранок у сосновому лісі» Шишкін написав саме пробуждающийся від нічного сну дрімучий бір (так картину часто і величають помилково — «Ранок у сосновому бору»), і все – ніяких клишоногих тварин. А якщо бути точним, то сімейство ведмедів наш прославлений пейзажист не малював ніколи взагалі! Саме тому, що пейзажист. Листочки, гілочки, вікові дуби – ласка, з фотографічною точністю, цим і прославився у віках. Лисички, зайчики та інша живність – вибачте! Не вмію, не можу, не буду. Максимум корову, а вона тут зовсім недоречна. Кожному своє, справедливо розсудив Іван Іванович і, заспокоївши сам себе, вирушив у чергову пішу прогулянку по лісовим масивам, які обожнював всім серцем…

Подарунок друга

Однак на наступний день лісовий пейзаж вже не здався художнику настільки досконалим, як напередодні. Довго стояв перед картиною, прискіпливо вдивляючись в деталі. Подивимося і ми: вологий ранковий туман, перші ласкаві промені сонця, могутні стовбури вікових сосен, запах хвої — і той майже помітний! Але… Чогось не вистачає. Слово ще таке є сучасне… А, динаміки! Життя то пак. Так Шишкін і сказав своєму товаришеві з художньої артілі – Савицькому, поскаржився: шедеврально, мовляв, та не той! Костянтин Аполлонович був радий допомогти одному як художник художникові: фарби є, кисть є, і ось на світло з’явилися ведмедиця з трьома ведмежатами. Несподіваний поворот? Куди там Джоконді з її невиразною посмішкою, ось де сміх та й годі – уявляєте, якби Достоєвський прийшов у гості до Тургенєву так і заявив: «Давай, голубчику ти мій Ваня, допоможу, щось я бачу, ти в творчому застої!» — і вписав би власноруч голову-в іншу «Записки мисливця». А ми, читачі, захоплювалися б стилем Тургенєва, не здогадуючись, що перо-то скрипіло Федора Михайловича…

Повинен залишитися тільки один!

Втім, наші герої, як справжні друзі, чесно поставили на полотні «Ранок в сосновому бору» обидві свої підписи. Автограф Савицького трохи пізніше стер меценат, колекціонер і творець майбутньої знаменитої галереї Павло Третьяков. Причина залишилася загадкою, ніби сам «батько» ведмедів попросив це зробити з пієтету до Шишкіну, початкового творця картини. Та й, логічно розсудивши, — навіщо успішному художнику-жанристу, «Некрасову у живописі», що представляв на виставках такі картини, як «Ремонтні роботи на залізниці» або «На війну», лаври анімаліста? А може бути, другий підпис прибрали просто тому, що в живописі дуети не прийняті… Так чи інакше, гонорар за роботу виплатили тільки Шишкіну, а далі вже кожен проявив себе в силу своєї природної сутності. Говорячи художньою мовою, розгорнулася картина «Як посварилися Іван Іванович з Костянтином Аполлоновичем»…

З роками історія створення шедевра з цукеркової обгортки трансформувалася в більш пристойний варіант: мовляв, Савицький просто підказав Шишкіну ідею «накидати» ведмедиків на вже висохлу полотно, а той її геніально втілив, не дарма ж навчався в знаменитій майстерні анімалістів в Мюнхені. Так пишуть в офіційних книгах по історії живопису. Ми ж, прості глядачі, з дитячої наполегливістю ще більше заплутуємо самі себе, вигукуючи: «Як же, знаємо таку картину! «Три ведмедя» називається! Автора не пам’ятаю, а ось цукерки були просто клас!»