Парадокси нашого поведінки

535


Фото: Vasily Pindyurin/Rusmediabank.ru
Чому в тих чи інших ситуаціях більшість людей ведуть себе саме так, а не інакше?

Що змушує нас робити певні вчинки, наприклад, допомагати кому-то або, навпаки, відмовляти в допомозі? Все залежить від контексту, кажуть вчені. Між тим, результати деяких досліджень є, м’яко кажучи, парадоксальними…

Ми готові жертвувати матеріальними цінностями заради добробуту ближніх

В процесі недавнього експерименту, здійсненого командою оксфордських психологів, випробуваним пропонували певні грошові суми в обмін на удари електричним струмом, які вони повинні були наносити своїм партнерам.
160 добровольців шляхом жеребкування розділили на пари, в яких перший компаньйон грав роль «ката», а другий – його «жертви». Потім «мучителів» належало «катувати» партнерів розрядами струму, які викликали толерантні, але хворобливі відчуття і були розраховані для кожного учасника індивідуально. Можна було самостійно вибрати кількість розрядів для «тортури». Фішка в тому, що за кожну «сесію» провідний компаньйон отримував певну кількість грошей. При цьому сума призу» зростала в залежності від числа розрядів, які отримувала «жертва». Комп’ютер раз за разом висував «вигідні» пропозиції, скажімо, 7 розрядів за 10 фунтів або десять за 15 фунтів. Кожній парі необхідно було пройти через 150-160 таких сесій.

Експериментатори заздалегідь подбали про те, щоб партнери не були знайомі між собою до експерименту, а також щоб вони не бачили один одного під час сесій. Тобто «мучителі» поняття не мали, кому саме вони заподіюють біль, а «жертви» – хто їх «катує».

Незважаючи на дотримання повної анонімності, в більшості випадків «мучителі» вибирали для чергової сесії найменшу кількість розрядів, що дозволяло їм заробити менше грошей. Це обставина приємно здивувало вчених. Як повідомляють автори дослідження, дана серія дослідів наочно продемонструвала, що люди здатні не тільки діяти безкорисливо, але і приносити жертви в ім’я оточуючих.

Але не все так однозначно. При наявності інших мотивів людині буває досить важко розлучитися з грошима. Так, основна частина випробовуваних згодом відмовилася передати зароблені кошти на благодійність. Згоду на це дали лише 20% учасників. Чому ж у цьому випадку люди не виявили такого благородства, як під час експерименту з електричним струмом? Ймовірно, все залежить від контексту, вважають фахівці. Так, у першому випадку вони мали справу з конкретною людиною, а в другому – з абстрактною ідеєю благодійності…

Вроджені хвороби викликають менше співчуття

Якщо захворювання пояснюється біологічними або генетичними причинами, у медиків такі пацієнти викликають менше жалю, ніж якщо воно було «зароблено» в процесі життя. Хоча, здавалося б, повинно бути навпаки…

Американським психіатрів була запропонована серія тестів. Їм описували симптоми психічного захворювання, яким страждав той чи інший пацієнт. Але, хоча хвороби могли бути абсолютно однаковими, в одних випадках їх виникнення пояснювали фізіологією або генетикою, а в інших – психологічними травмами і стресами, отриманими в дитинстві чи протягом життя. Після цього опитаних просили оцінити ступінь свого співчуття вищезазначеним пацієнтам.

Як з’ясувалося, лікарі більше співчували тим, хто отримав душевні захворювання в процесі життя, ніж тим, хто мав до цього вродженою схильністю. На перший погляд, такий результат може видатись дивним, адже якщо недугу винні біологія або гени, це автоматично знімає з хворого провину за його виникнення… Але на ділі все не так. Адже якщо людина має, скажімо, погану спадковість, значить, він приречений і йому вже не можна нічим допомогти, вважаємо ми. А якщо він захворів через несприятливо сформованих обставин, то йому просто не пощастило. Складися життя по-іншому, і він був абсолютно здоровий. Тому співчуття до таких невезучим людям куди більше.

Ми схильні більше рахуватися з почуттями оточуючих, якщо є ймовірність особистого контакту з ними

Дослідники з Університетів Торонто і Єля попросили добровольців заповнити профілі для сайту знайомств. Потім їм показали три профілю без фотографій, нібито заповнені іншими учасниками. Після цього частини групи повідомили, що ці люди знаходяться поруч в лабораторії і можуть зустрітися з ними негайно. Інших же попросили тільки уявити собі, що така зустріч можлива.

Випробовувані повинні були вибрати один з трьох запропонованих профілів. Коли вони зробили свій вибір, їм дали додаткову інформацію про обранця, до якої додавалася фотографія людини з непривабливою зовнішністю. Також їм показували анкету, де цей чоловік зазначав, що хотів би зустрітися з ними. У відповідь їх просили написати, вони хочуть зустрітися з потенційним знайомим чи ні. З’ясувалося, що ті, хто думав, що потенційний партнер знаходиться в сусідній кімнаті і ось-ось вийде до них, частіше відповідали згодою, так як боялися образити людину. Ті ж, хто тільки уявляв собі таке побачення, як правило, відмовлялися.

На другому етапі замість знімків люди отримали анкети, з яких випливало, що потенційні партнери несумісні з ними, наприклад, за своїм моральним якостям, політичним або релігійним поглядам. Результат був той самий: якщо зустріч здавалася реальною, учасникам було складно відмовитися від неї…

На жаль, вважають вчені, страх образити може призводити до прийняття невірних рішень, навіть якщо справа стосується більш серйозних відносин. Так що нам потрібно навчитися говорити «ні» очі в тих випадках, коли ситуація викликає сумніву і психологічний дискомфорт.