Наталія Солнцева. Пасажирка Титаніка

57


«Все ближче та нагорода потайна –
Інше море і стріла інша,
Що зцілює від дня від ночі
І від любові нас».
(Хорхе Луїс Борхес).

ГЛАВА 1

В крихітну пропахлу духами гримерку заглянув адміністратор:
– Нана, пора виходити. Хлопці вже розігріли публіку, так що поквапся.
Співачка поправила волосся і зітхнула. Сьогодні вона насилу змусив себе прийти в ресторан. Навалилася депресія, хотілося лежати і ні про що не думати. Серце нило, немов у передчутті біди.

Нана була хороша собою і користувалася успіхом у чоловіків. Деякі відвідувачі приходили в «Магриб» заради неї. Вона володіла сильним голосом, стрункою фігурою, витонченістю і ніжною пластикою. Яскраві східні вбрання і помітні прикраси підкреслювали її чуттєвість, волосся пишною чорної копицею падали на плечі.

– Чому так погано? – запитала вона своє відображення в дзеркалі.
Звідти на неї дивилося чарівне обличчя з тонкими рисами, сумне і бліде. Грузинська царівна, шарлота, що тужить в неволі.
Нана взяла пензлик і нанесла на вилиці шар рум’ян. Пора було йти співати, танцювати, розважати підпилих гостей біржового маклера. За цю вечірку їй добре заплатили, і вона повинна працювати до півночі, а потім… як забажає замовник.
Вона струсила заціпеніння, гордо випросталась, посміхнулася і вирушила в зал, де її зустріли захопленими оплесками.

Все йшло як зазвичай. Мерехтливе світло… Музика… Пісні… Танці… Дзвін келихів і п’яні вигуки… Снуючи між столиків офіціанти… Після декількох пісень Нане піднесли кошик чудових білих троянд. Але квіти, які вона обожнювала, цього разу залишили її байдужою. Вона ледве стримувалася, щоб не кинути все і не втекти в свою гримерку. Її поступово охоплював гнітючий страх.

У «Магрибі» можна було не тільки сидіти, але і пригощатися, напівлежачи на м’яких диванах. На кожному столику горіли свічки в свічниках зі скляної мозаїки. Раптом ці звичні вогники свічок злякали Нану, здалися їй очима скажених котів, готових вчепитися їй у горло і рвати, терзати до крові, виснаження і смерті…

«Боже, що зі мною?» – з жахом подумала вона, марнуючи сяючі посмішки і посилаючи повітряні поцілунки.

Сьогодні їй не співалося. Голос був сухим, ламким, вона з натугою брала верхні ноти, але глядачі, сп’янілі алкоголем і рясною їжею, не помічали цього. Вони вимагали продовження і совали музикантам м’яті купюри, щоб Нана виконала їх улюблені шлягери.

На кутовому дивані з оксамитовими подушками співачка помітила чоловіка, який пильно спостерігав за нею. Знову він! Таємничий незнайомець, якого вона виділила серед інших відвідувачів. Щось у ньому було магнетичне, притягальне і… лякає.

Нана намагалася не зустрічатися з ним поглядом, що викликало на обличчі чоловіка іронічну посмішку. Він відвернувся і зробив вигляд, що поглинений своєю дамою. Нана оцінила її вишукану красу. Гладка зачіска, перли на довгій шиї, вузьке темне плаття. Обличчя дами губилося в темряві, але й без того ясно, що воно відповідає загальному вигляду господині.

Хто вони? Друзі? Батько і дочка? Сестра і брат? Подружжя? Коханці?

Нана відчула напад ревнощів, який вилився в безвихідну тугу. Хто вона така, щоб ревнувати цього чужого чоловіка до його прекрасної супутниці? Ресторанна співачка? Одна з багатьох, які приїхали в Москву на заробітки? Розчарована розлучена жінка, яка вже не сподівається зустріти свою любов?

– Суліко!.. Суліко!.. – долинуло з залу.
Компанія грузин просила виконати відому пісню, і Нана зробила музикантам знак починати. Зазвучала ніжна мелодія флейти…

Співачка поволі спостерігала за привернула її увагу парою. Чоловік закушував. Дама нічого не їла, на відміну від свого супутника. Він щось сказав їй, що вона кивнула.

Чоловік швидко глянув на Нану, і вона мало не забула слова пісні, запнулася, але вийшла з положення, скориставшись тим, що мало хто з присутніх розуміє грузинська мова. У неї пересохло в горлі, а в тілі жар розлився. Не вистачало ще зганьбитися!

Вона взяла себе в руки і доспівала «Суліко» до кінця. Літній грузин вигукнув «Браво!» – і передав музикантам шампанське і тацю з фруктами.

Нана низько вклонялася, долаючи тремтіння в колінах. Швидше б відпрацювати, викликати таксі і поїхати додому. Їй потрібен відпочинок. Вона змучилася, втомилася.

«Сьогодні ж попрошу у директора відгул, – думала співачка, борючись з нудотою. – Він буде незадоволений, але я його вмовлю. Всіх грошей не заробиш…»

Серце вискакувало з грудей, немов вона пробігла стометрівку. Чомусь Нана боялася підняти очі. Здавалося, вона побачить щось моторошне, невідворотне, як сама смерть.

«Це все нерви, – пульсувало в голові. – Нестерпне напруження останніх тижнів. Робота допізна, вимушені вечері з шанувальниками, їзда на інший кінець міста, короткий сон в орендованій квартирі, а вранці виснажливі тренування в танцзалі, уроки вокалу. Боже! Я цього не витримаю! Не витримаю…»

Зусиллям волі співачка змусила себе випрямитися. Тьмяні вогні ламп, язички свічок, публіка, офіціанти, блиск позолоти, гул голосів, оплески – все змішалося, і запаморочилось злилося в сіру масу. В обличчя вдарив темний світ. Останнє, що побачила Нана перед тим, як впасти, був чоловік, який встав зі свого місця на дивані, і юна красуня з надмірним жахом в очах…

* * *
ЩОДЕННИК УНУ

Я з дитинства ненавиділа дзеркала і боялася їх. Мені здавалося, їх сріблястою глибині таїться смерть. Пам’ятаю, як я перший раз подивилася в дзеркало і жахнулася того, що побачила. Неможливо описати словами опанувало мною почуття – то був дикий, панічний страх і ще щось, подібне гіпнотичного трансу. Не в силах відірватися від дзеркала, я поспішно розбила його. Я не відчувала болю, хоча порізала руку до крові. Кров текла по моїй долоні, по пальцях, капала на підлогу, де валялися осколки скла…

В моїй голові виникли дивні звуки – шум або глуха мова. Хтось нашіптував мені слова на незрозумілій мові.
– Ах ти маленька погань! – нестямно заволала жінка, яку я повинна була називати матір’ю. – Що ти накоїла? Розбила моє улюблене дзеркало! Погань! Погань!

Вона лупцювала мене, викрикуючи лайки. Удари градом сипалися на мою спину і плечі. Я уткнулась особою в стіну і стиснула зуби.
– У кого вона вродила? – питала мати прибіг на крики батька. – Ти погляди на неї! Розбила моє дзеркало — і хоч би хни!
– Я думав, вона розбила пляшку, – з полегшенням пробурмотів він. – Чорт з ним, з дзеркалом, Лорик, йдемо промочим горло. У мене є заначка.
– Як це чорт з ним? Де я нове візьму? Грошей навіть на сірники не залишилося!

Почувши про випивку, мати швидко охолола, плюнула на закривавлені осколки і пішла на кухню.
– Збери скло, – похмуро сказав мені брат. – Не те малеча поріжеться. Босі адже бігають.

Тапочки в нашій багатодітній сім’ї вважалися зайвою розкішшю, а одяг переходила «у спадок» від старших до молодших. Я завжди ходила в обносках.

Життя представлялася мені якимсь каламутним і болісним процесом, де немає місця радості, а з будь-якого приводу виникають скандали і бійки. Те, що мої батьки безпросвітні алкоголіки, я дізналася багато пізніше від чужих людей, які шкодували нещасних, вічно голодних оборвышей, – тобто мене і моїх братів і сестер.

Будучи дитиною, я наївно вважала, що всі живуть так само, як ми, і не нарікала. Робітниче селище, в якому мене угораздило народитися, існував за рахунок великого хімічного заводу. Коли заводу знадобилося переоснащення, щоб він перестав отруювати навколишнє середовище, на ньому просто поставили хрест. Жителі селища позбулися небезпечного, але все-таки годувала їх роботи, і почали згасати. Хто міг, поїхав, а решта повільно деградували, спивалися і плодили дітей, до яких нікому не було діла. Ніхто не замислювався про наше майбутнє.

Я не бачила від батьків ні ласки, ні турботи, постійно відчуваючи, що я їм в тягар. Сестри і брати, яких у мене було п’ятеро, недолюблювали один одного і частенько влаштовували бійки. Битися могли з-за чого завгодно, від липкої карамельки до якоїсь мало-мальськи пристойного штучки. Я не брала в цьому участі з остраху, причини якої не розуміла. Забіяки мене не чіпали, я звикла до свого особливого статусу і приймала «недоторканність» як належне. Руку на мене виховувала тільки мати, і то зрідка. У перший раз вона побила мене за розбите дзеркало, але не змогла відбити у мене полювання знищувати предмети, де я могла побачити своє відображення.

– Ось потвора! – повторювала вона, збираючи уламки пудрениці або буфетного скла. – Ти диви, Лерик, на цю тварюку! Знову від неї збиток! Може, придушити її? Або в ліс звести і сказати, що заблукала! Пішла по гриби — і згинула. А, Лерик? Скільки вона кров нашу пити буде?

Батько мукав у відповідь лайки і махав волохатою лапою. Це означало, що його не цікавить моя доля, а мати не вміла приймати самостійних рішень. Завдяки її слабкому характером я і вижила.

Татові з мамою було плювати на дітей. Єдине, що мало для них значення, – це спиртне. Випивка заміняла їм все, чим живуть люди. Я смутно пам’ятаю їх сірі одутлі особи та верескливі голоси, супроводжувані брязкотом склянок. Вони залишилися в моїй пам’яті кошлатими чудовиськами по імені Лорик і Лерик. У свідоцтві про народження, яке я захопила з собою, їдучи з дому назавжди, записані їх справжні імена – Лариса і Валерій. Ці люди не викликали в моїй душі ніякого світлого відгуку, нічого, крім огиди.

Школи в селищі не було, її закрили. За учнями приїжджав автобус, щоб відвезти їх у сусіднє містечко. З кожним роком учнів ставало все менше.

Коли мені виповнилося сім, я не вміла ні читати, ні писати. Зі мною ніхто не займався, мене не вчили азбуки, не читали мені вголос, не розповідали казок на ніч. Засинаючи, я чула п’яні крики дорослих або сварки братів і сестер, які не ладнали між собою. Наше жахливе існування повинно було б згуртувати нас, але виходило навпаки. Ми бачили один одного суперників, мало не ворогів.

Варто було мені підійти до кого-небудь, як брат або сестра проганяли мене з криками: «Чого втупилася, образина? Забирайся! Не отримаєш!»

Я звикла до самотності серед галасливої компанії, де на мене звертали увагу тільки потім, щоб обізвати і прогнати.
Друзів у мене не було. Я пішла в перший клас безграмотної неотесане дівчиною, одягненою не за розміром і не по сезону. Кіски я заплітала собі сама, як уміла. У школі треба мною спочатку сміялися, потім стали уникати. Вчителі намагалися не викликати мене до дошки, діти не допускали до своїх ігор. Навколо мене утворилася та сама порожнеча, що і вдома.

Я ледве витримала кілька місяців, а потім розбила каменем дзеркало в роздягальні. Прибиральниця помітила мою витівку і наскаржилася директрисі.

Директриса за руку привела мене в учительську і з брезгливой міною запитала:
– Де твої батьки, Усова?
– Вдома… – промямлила я.
– Я викличу їх в школу. Нехай знають, що ти накоїла! Тепер їм доведеться відшкодовувати збиток. Вони повинні повернути гроші за розбите дзеркало.
– У них немає грошей.
– Ось як? – розлютилася директриса. – Що ж мені, на свою зарплату дзеркало купувати?
– Вони все пропивають, – простодушно сказала я. – У нас навіть світло погрожували відключити за несплату. Воду давно відключили. Ми з колодязя тягаємо.
– Ясно, чому ти грязнуля і замазура! Подивися на себе! Немиті волосся, одяг не випраний. І пахне від тебе, Усова, смітником! Мало я з твоїми братами мучуся, так ще ти на мою голову звалилася. Ти ж дівчинка, Усова! Тобі не соромно хуліганити?
– Соромно…
Мене справді долав сором, але з-за свого зовнішнього вигляду, а не з-за дзеркала. Я подумала, що до дзеркал мені краще взагалі не підходити, триматися від них подалі. Інакше…
– Що ти мовчиш? – обурилася директриса. – Язик проковтнула?
– Ні.
– Подивися на мене, Усова! Я хочу бачити твої очі!

Цього наказу я не могла виконати. Мені здавалося, що якщо я підкорюся її вимогу, трапиться щось непоправне. Я закусила губи і стояв, низько схиливши голову і втупившися в підлогу. Кожна щербинка того дерев’яної підлоги в учительській назавжди врізалася в мою пам’ять. Дошки були пофарбовані отруйно-коричневою фарбою, все в отметинах від жіночих підборів.
Пролунав дзвінок, і директриса заквапилася, встала, взяла класний журнал, указку і пригрозила мені пальцем.
– Дивись, Усова! Будеш бешкетувати, отчислю тебе зі школи з провальною характеристикою. Твоє місце – в інтернаті для розумово відсталих. Гаразд, іди на урок. Потім поговоримо.

Я не зовсім зрозуміла сенс її слів, але настрій у мене зіпсувався. Моє відчай досягло піку, за яким виднілася повна апатія. Мені стало майже байдуже, куди мене відправлять. Інтернат так інтернат. Навряд чи де-небудь зі мною будуть звертатися гірше, ніж удома.

Смутна неусвідомлена надія на краще не дозволила мені скотитися на дно відчаю. Не пам’ятаю, приходила моя мати в школу чи ні, але мене залишили в спокої з тим злощасним дзеркалом. Вчилася я з рук геть погано. Предмети давалися мені нелегко. Я сиділа за партою, знемагаючи від нудьги, і вдавалася своїм думкам. Переді мною бовваніла тьмяне майбутнє. То невідомий інтернат, то жалюгідна життя в сім’ї, якщо так можна було назвати Лоріка з Лериком і їх нащадків.

Я рано пізнала самотність і неприкаяність. Дитинство, яке викликає у людей ностальгію, для мене залишилося темною плямою, куди я волію не повертатися подумки.

Безпросвітні дні йшли своєю чергою. Я ходила в ненависну школу, презираемая однолітками і вчителями. Думаю, мене переводили з класу в клас, щоб скоріше позбутися недбайливої і похмурою учениці. Коли я підросла, до мене дійшло, що мене не тільки не люблять, але й побоюються. Я вирішила, що причиною тому – моя зовнішність.

У нас вдома не залишилося дзеркал, які я могла б розбити. А в інших місцях я намагалася не дивитися в них. Мені подобалося моє відображення в вітринах, яке приховує мої недоліки, але і там я себе пильно роздивлялася. Скользну поглядом по нескладному силуету — і досить.

Я не думала, що зі мною не так. Мене мало турбували інші дівчатка і хлопчики, яких я вважала істотами з іншого світу, куди мені шлях замовлений. Я мріяла про кількох простих речах: наїстися досита, купити собі новий одяг і щодня митися. Запах гарного мила, шампунів і духів приводив мене в трепет. Я ходила в парфумерний відділ магазину, як ходять в музеї, і насолоджувалася виглядом і запахом виставлених у вітринах товарів. Продавці сердито косилися на мене і уважно спостерігали, щоб я їх не пограбувала. Зізнатися, у мене з’являлося бажання поцупити шматок запашного мила або тюбик зубної пасти, але я стримувала в собі погані нахили. У мене не було грошей, але я не злодійка.

Вірила я в диво, здатне обдурити мою безрадісну долю? Не знаю. Я не замислювалася про чудеса. Моя голова була зайнята куди більш прозаїчними думками. Я думала, як мені вижити і не скотитися у прірву, куди вже котилися мої брати, які пристрастились до випивки і куреву. Іноді й мені хотілося сьорбнути самогону і забутися хоч на годину. Я спробувала, але смак цього пійла виявився настільки жахливий, що мене знудило.

Брати довго реготали і дражнили мене «лошихой». Потім вони зробили самокрутки з якоюсь смердючою травою, викурили і відключилися. В той день мати святкувала день народження, і гості упились вусмерть. Між батьком і сусідом дядьком Вітею зав’язався скандал. Вони щось не поділили, почали битися. Дядя Вітя вдарив батька гантелей по голові. Я від страху забилася в куток і мовчки слухала, як мати голосить в кухні. Вони з дядьком Вітею поклали батька на диван, а його закривавлену голову обмотали мокрим брудним рушником. До ранку він помер.

Моторошно було бачити його витягнуте нерухоме тіло в майці та спортивних штанях, голі жовті ступні, синє обличчя і запікшу на маківці кров.

Я погано пам’ятаю, як приїхала міліція, як забрали дядю Вітю, як по наших хатах ходили якісь люди, соромили мати і шкодували «нещасних діточок» – мене і двох моїх сестер-малоліток, а старших братів обзивали бандитами і наркоманами.
Потім все стихло. Батька поховали. І ми зажили по -, як і раніше. Тепер мати пила одна або з випадковими товаришами по чарці. Взимку мені не було в чому ходити в школу: чоботи порвались, а нові купити було не на що. Сусідка, дружина дядька Віті, принесла свої. Вона плакала і казала, що за нас її чоловік сів у в’язницю, але чоботи все-таки дала і веліла мені носити.

Я щиро раділа за неї і не розуміла причини її горя. Адже дядько Вітя більше не пропивав усі гроші і не бив її.
Без батька жити стало простіше. Принаймні, мені. На мене зовсім перестали звертати увагу, і я була надана сама собі. Брати поїхали на заробітки, та так і згинули. Більше я їх не бачила. Мені теж хотілося виїхати з нашого селища куди-небудь далеко-далеко, але де було взяти грошей на квитки?

Доля бродяги здавалася мені більш привабливою, ніж домашнє животіння. Нові місця, нові люди, нові враження… Можливо, я б втекла з дому, але тут втрутився випадок, який круто змінив мою долю.

В селище приїхав один чоловік. Він підбирав молодих дівчат для свого шоу. В будівлі колишнього заводського клубу йому відвели кімнату з запорошеними шторами і письмовим столом. Він сидів за столом, а до кімнати по одній входили дівчата, що бажають виїхати з Новохимска куди очі дивляться. Чоловік ставив їм запитання, вони відповідали. В коридорі утворилася довга черга.

Я не знала точно, що означає слово «шоу», і уявляла собі циркову виставу, де красиво одягнені артисти виконують різні складні трюки. З усіх розваг мені був доступний лише старий кольоровий телевізор, який не можна було продати і пропити через його повної непридатності. Зображення двоїлося, тремтіло і «сніжило». Цей телевізор став моїм вікном в чужій казковий світ, куди я не чула потрапити.

У клуб я отруїлася не з метою взяти участь у відборі, а чисто з цікавості. Нечасто у нас з’являлися приїжджі з самої Москви. Можна сказати, ніколи. Що їм робити в хиріючому навколо мертвої громади заводу селищі?
– Ти чого прийшла? – підняли мене на сміх претендентки. – Мала ще! І фейсом не вийшла. Тебе не візьмуть.
– Мені вже чотирнадцять…
Дружний регіт оглушив мене, і я, як завжди, сховався в свій кокон, замкнулася. До мене швидко втратили інтерес. Я здивувалася, як багато у нас в селищі гожа дівчат. Мені здавалося, що по вулицях бродять одні алкоголіки та люди похилого віку, котрі доживають свій вік. Виявляється, це не так.
Я сіла на відкидний стілець поряд з дверима в заповітну кімнату, куди входили претендентки в надії отримати неабияку роботу…

Продовження читайте в книзі <>

Екшн-відео про роман >>