Наталія Солнцева «Натюрморт з срібною вазою»

37


«Шепочуть камені пісках, шепочуть піски ключів, шепочуть ключі вітрам,
ніби капає з безсмертної голови Медузи чудова кров.
Та, що капає звідти, де ліве око, – порятунок людям.
Та, що капає звідти, де праве око, – людям на загибель».
(Сказання про титаніді Горгону Медузи)

ГЛАВА 1

Темні закутки душі…
Краще туди не заглядати. Але вже якщо заглянув, будь готовий зустрітися з будь причудою або кошмаром.
Темні справи не люблять світла. Вони віддають перевагу тиші, сутінки і затишному. Де сторонній погляд або стороннє вухо не можуть порушити їх зловісну таємницю.
Двоє неголосно розмовляли під покровом тінистого дерева. На небо виплив місяць, посеребрила листя і піщану стежку, петляє в траві.
– Ось, тримайте… – сказав перший голос.
Другий голос – більш низький і грубуватий — запитав:
– Що там?
– Потім подивіться. Я поспішаю…
– Гаразд, давайте. Потім так потім.
– Ось гроші.
Паперовий згорток, видобутий з кишені легкого плаща, перекочував з одних рук в інші.
– Тут половина суми, – пояснив перший голос. – Зробите все, як домовилися, отримаєте інше. Не намагайтеся обдурити мене! Я перевірю.
– Не сумнівайтеся, – ображено протягнув другий. – Мені обманювати не резон. Я дорожу довірою клієнтів.
– Сподіваюся…
– Діло ваше боляче делікатне.
– Зате просте. І оплата відповідає. Чи вам мало?
– Ні… ні! Досить. Адже це тільки аванс.
– Зрозуміло, – невдоволено кинув перший. – Коли чекати результату?
– Те, що залежить від мене, буде виконано завтра ж. Погоду обіцяють хорошу, безвітряну. Думаю, нічого непередбаченого не станеться.
– Але ви розумієте, що мені необхідно переконатися у виконанні. А це потребує часу.
– Скільки? – насторожився другий голос.
– Як карта ляже…
– А якщо все зірветься не з моєї вини?
– Не зірветься!
– У житті всяке буває…
В кущах біля стежки почулася приглушена метушня, і голоси стихли.
– Там хтось є! – після довгої паузи прошепотів перший голос. – Нас підслуховують!
– Це ховрахи… або миші. У вас будуть ще якісь побажання, уточнення?
– Ні. Ми все обговорили. З учорашнього дня нічого не змінилося. Сподіваюся, ви впораєтеся.
Вони постояли хвилину, прислухаючись до шорохам і зажурного спів цвіркунів, придивляючись до обрисами чорних тіней.
– Тут нікого немає, – заспокійливо промовив грубуватий голос. – Можна розходитися.
– Тоді до зустрічі, – недбало кинув перший.
Один зі співрозмовників повернувся й попрямував стежкою до видневшейся в місячному світлі алеї. Інший постояв трохи, замислившись, і повільно рушив у протилежний бік.
Вони не підозрювали, що кілька хвилин тому уклали угоду зі смертю, і з цієї миті їм залишалося жити лічені дні…

* * *

Глорія йшла по самому краю обриву, часто зупиняючись, ніби шукала якусь лише їй відоме місце. Лавров, відсапуючись, плентався позаду. Йому було жарко. Сонце палило нещадно, незважаючи на те, що до полудня ще було далеко.
– Ну й пекло! – невдоволено буркнув він.
– Треба було одягти панаму, – не обертаючись, помітила Глорія.
Сама вона одяглася належним чином – в легені лляні штани, блузку з довгими рукавами, крислатий капелюх – і відчувала себе чудово. Зате Лавров в одних білих фасонистых шортах знемагав від спеки, розуміючи, що сонячні опіки йому забезпечені.
Внизу обриву хлюпало море. Хвилі накочували на берег, залишаючи на піску клапті піни. Спуск був дуже крутим, а вузьку смужку суші безупинно лизав прибій.
– Ти хочеш спуститись до води? – понуро запитав Лавров.
Перспектива засмагати на мокрому піску без шезлонга або хоча б надувного матраца не приваблювала його.
– Який засмага? – спіймала його думки Глорія. – Ми вчора приїхали, нам не можна перегріватися.
– По-моєму, я вже горю.
– Всьому виною твоя впертість, – не дала себе розжалобити вона. – Не послухався моєї поради – терпи.
Лавров терпів. Він не очікував, що з раннього ранку тут вже пече. Це все-таки не Африка… І не Туреччина. Чорт! Шкіра злазити клаптями. Паршиво в перший же день обгоріти і зіпсувати собі відпустку. Добре, що він захопив з собою засіб від опіків.
Супутниця знову вгадала його думки.
– Звик відпочивати якщо не в Тунісі, то в Єгипті… От і забув, який у нас на півдні клімат.
– Забув, – покаянно-визнав він. – Я взагалі-то ненавиджу підсмажуватися на пляжі до «апетитної» скоринки. Або тупо плавати до буйка і назад.
– Навіщо ж тоді літаєш до моря?
– Я люблю пірнати.
– З маскою, трубкою і ластами?
– З аквалангом.
– Ах, так! – уїдливо посміхнулася Глорія. – Ти у нас дайвер зі стажем! Я забула.
– Не бачу в цьому нічого поганого, – розлютився Лавров. – Дайвінг…
– …нині в моді! – підхопила вона і розсміялася.
– До речі, варто спробувати, – придушивши спалах роздратування, запропонував він. – Дуже цікаво. Під водою гарно… Особливо в Червоному морі. Можна побачити корали і різних рибок. У Чорному видимість гірше, але теж нічого.
– Невже у тебе є сертифікат?
– Звичайно, є. Я занурювався більше двадцяти разів.
– Вражаюче! Виявляється, я не все про тебе знаю.
– Це легко виправити.
– Сподіваєшся відшукати іспанська затонулий галеон з вантажем скарбів?
– Зовсім ні. Я не шукач скарбів, якщо ти встигла помітити. Але підняти з дна уламок стародавньої амфори – справжній кайф.
– Так за що ж справа? По-моєму, дайв-клуби є всюди. Бери обладнання напрокат, наймай інструктора і пірнай, скільки влізе.
– А ти будеш в цей час нудьгувати?
– Я знайду собі заняття…
Лавров насупився. Яке «заняття» вона має на увазі? Флірт з місцевими багатіями? Втім, у них своє коло. Та й відпочивають вони здебільшого в інших місцях. Це Глорію раптом понесло в захолустную Тамань. Цікаво, навіщо?
Він не наважувався поставити їй це питання, радіючи хоча б тому, що вона дозволила йому супроводжувати себе. Могла виїхати і навіть ручкою не помахати. А тут заздалегідь викликала його у свою резиденцію в Чорному Балці і запропонувала провести відпустку разом. Лавров задихнувся від щастя, а потім зрозумів, що Колбін навряд чи відпустить. Глорії-то все одно – вона Колбину не підпорядковується. Вона – співвласниця бізнесу. А Лавров служить у них в компанії начальником охорони.
Глорія оком не моргнула, коли він висловив їй свої побоювання: «Я людина підневільна…»
«Ти мені потрібен, – рішуче заявила вона. – Хіба не твій обов’язок охороняти мене на відпочинку?»
«Моя, але…»
«Ніяких «але». Ти їдеш чи ні?»
«Зрозуміло, їду!»
Міг він відповісти інакше? Зрештою, Колбін не має права його звільнити без згоди Глорії. А якщо звільнить… плювати! Що він, собі роботи не знайде?
«Станеш моїм помічником на окладі з преміальними, – усміхалася вона. – Преміальні – в залежності від гонорару, який платить клієнт».
Клієнти платили їй щедро. У цьому Лавров мав привід переконатися, допомагаючи Глорії в розслідуванні заплутаних злочинів. Він вже встиг обвыкнуться в ролі приватного детектива. Як колишній опер, він відмінно знав, з чого починати і як збирати інформацію. Але висновки, – причому абсолютно парадоксальні – робила Глорія.
Іноді Лаврову здавалося, що вона обійшлася б і без нього. А ось він вже не уявляв собі життя без неї. Він би погодився на що завгодно, виконав би будь-яку її забаганку. Він потрапив в залежність від Глорії. Ця залежність обтяжувала його, але звільнитися від неї він не думав.
Любов це? Пристрасть? Чаклунство? Мара? Лавров не замислювався. Вони пливли в одному човні, і він приймав це як щось, дане йому згори.
– Ось! – вигукнула Глорія, зупиняючись.
Він, захопившись і дивлячись собі під ноги, наскочив на неї і мимоволі пригорнув. Вони, похитнувшись, завмерли на обриві.
– Ось! – повторила вона, вказуючи в морську синяву і сонячний блиск. – Це тут…
– Що «тут»? – не зрозумів Лавров, мружачись.
– Тут вона виглядав свого Янко…
Начальник охорони змішався. У нього боліла голова, плечі палило вогнем. Йому було не до роздумів. Він бажав би скоріше сховатися в рятівною тіні і випити чогось холодного. Краще пива, але на крайній випадок зійшла б і мінералка. З шматочками чудового льоду, з скибочкою лимона…
– Та дівчина… З лермонтовської «Тамані»…
– … Чого? – з натугою міркував Лавров, якого мучили спека і спрага.
– З «Тамані».
Ах, ось воно що! Глорія взяла з собою в дорогу томик Лермонтова, але не торкалася до книги, поки вони не зняли будинок з видом на море на самій околиці Тамані. Вчора після душу і скромної вечері вона занурилася в читання.
В її віці читати Лермонтова? Мило і старомодно. Лаврову здавалося, що вона вже нічим не може здивувати його. А вона дивувала…
Будиночок з трьох кімнат і кухні, з двома санвузлами і відкритою терасою, був затишним і добре обставлених. Господиня погодилася здати його приїжджим москвичам за десять тисяч рублів в день. Глорія не торгувалася.
«Я заплачу за нас обох, – тоном, що не терпить заперечень, заявила вона своєму супутнику. – Ти зі мною, Рома!»
Лавров зніяковів.
«Мені неприємно, коли за мене платить жінка, – пробурмотів він. – У яке становище ти мене ставиш?»
«Ти на роботі, милий! – відрізала вона. – Мусиш підкорятися».
У дворі будинку знайшлося місце для паркування. Лавров загнав новий «Фольксваген-Туарег» за паркан і поліз в багажник за сумками.
Глорія швидко розклала речі і прибрала в холодильник куплені по шляху продукти.
Лаврова спіткало жорстоке розчарування після її слів: «Ти будеш спати у вітальні, а я займу спальню». Однак він занадто втомився, щоб сперечатися.
Цим закінчився вчорашній вечір.
Ранок Лавров насилу прокинувся. Він встав і босоніж пройшов у спальню. У відкрите вікно лилося солодкий південний повітря. На прікроватной тумбочці лежала книга в синьому палітурці.
Глорія вже купалася у ванній. Звідти доносилося її муркотіння і шум води. Що вона наспівувала? «Біліє па-а-укр самотній… в тумані мо-оря го-о-олубом…»
З розуму зійти!
Лавров повернувся в спальню і, спонукуваний безцільним цікавістю, заглянув на сторінки, закладені закладкою. Прочитав: «Журнал Печоріна… Тамань». Хм…
Після сніданку Глорія потягла його на прогулянку. Очевидно, вчорашнє читання якимось чином вплинуло на неї.
– Тут… – повторювала вона, крутячи головою на всі боки. – Десь поблизу стояла та сама хатина…
Лавров нахилився, зірвав листок лопуха і тримав над головою, як парасолька. Йому було несила міркувати про сущої нісенітниці під палючим сонцем. У роті пересохло, на зубах скрипів жовта пил. Дуже хотілося пити.
Раптом Глорія з нетерплячим вигуком вказала вниз на крайку прибою.
– Он там… бачиш?
Начальник охорони, проклинаючи жіночий егоїзм, сумлінно намагався простежити за її жестом. У води рухалася фігурка дитини. Схоже, чорний від засмаги хлопчисько поспішав кудись.
– Це сліпий… – вирвалося у Глорії.
– З чого ти взяла? По-моєму, він досить швидко крокує для сліпого. Не спотикається…
– Йому просто добре знайома дорога. Дай сюди бінокль! – скомандувала вона.
– Я залишив його вдома.
Глорія засмучено похитала головою, а Лавров сердито подумав: «Не вистачало, щоб ще розпечений бінокль бовтався у мене на шиї!»

Продовження читайте в романі Наталії Солнцевої «Натюрморт з срібною вазою» .