Наталія Солнцева. Легкі кроки в океані

239


Всі події і персонажі вигадані автором.
Всі збіги випадкові та ненавмисні.
«Насправді ці обмани є лише
обманами нашого обмеженого свідомості».
Хольгер Кальвайт
ГЛАВА 1
Таймир

Жилев відчував неприємний біль у серці. Вона була не така сильна, щоб пити ліки, але відволікала, турбувала, викликаючи тужливі думки про марність усього сущого, про те, що половина життя, притому краща, вже пройшла, і що попереду – старість, неміч і згасання. А він ще не здійснив свою заповітну мрію.

Степан Гнатович мав нервову, чутливу натуру. Надзвичайно вразливий, він захоплювався до пристрасті, до знемоги, вмів віддаватися своєму інтересу весь, без залишку. Подібна одержимість, з одного боку, допомагала йому домагатися бажаного, долаючи всілякі труднощі, а з іншого – спустошувала, призводила до рідкісним, але тяжким нападів меланхолії.

Втім, досі Жилеву вдавалося швидко справлятися з цим станом і повертатися до звичайного напруженій роботі, до роз’їздів і головне – до наукових досліджень. Багато колишні та нинішні колеги Степана Гнатовича оскаржували його висновки, піддавали сумніву саму суть його наукових праць і постійно видавали в його адресу образливою і неприємної критикою, називаючи Жилева «божевільним фантазером». Раніше, по молодості років, він не звертав на ці злісні нападки особливої уваги. Але тепер…

Мріючи знайти сліди легендарної Атлантиди, щоб назавжди заткнути рот скептикам, Степан Гнатович не мав постійного місця роботи. Будучи прив’язаним до роботодавця і залежним від його волі, як би Жилев міг відлучатися на розкопки, організовувати археологічні експедиції, цілодобово сидіти в бібліотеках і архівах? Це було б неможливо. Однак самі дослідження і пошуки вимагали чималих витрат. Питання «де взяти гроші?» постійно переслідував Жилева.

Спочатку він пробував дістати грошей, штурмуючи різні фонди, громадські організації і навіть держструктури. І всюди йому радили звернутися за спонсорською допомогою до олігархів. Цей шлях виявився тернистим. Олігархи роз’їжджали по всьому світу, так що побачити їх у Москві було досить важко. Так Жилева б до них і не підпустили. Охорона і навченими челядь завзято відпрацьовували «хліб з маслом»: особисті контакти були виключені, а на листи відповідали байдужі секретарі. Після безуспішних спроб пробитися на прийом до олігархів, Степан Гнатович вирішив переключитися на бізнесменів рангом нижче. І тут йому пощастило. Знайшлися люди, яким ідеї пана Жилева не здалися «маячнею» і «порожніми вигадками». Він отримав гроші і, нарешті, безпосередньо приступив до пошуків.

Додаткові кошти Степан Гнатович заробляв, друкуючи науково-фантастичні статті у великих журналах. На життя вистачало. Йому навіть вдалося видати кілька тоненьких книжок: «Таємниці минулого», «слідами Атлантиди» і «Таймир – крижаний саркофаг зниклої цивілізації». Книги користувалися популярністю, особливо остання, викладає цікаву гіпотезу. Руси – спадкоємці таємничих атлантів? Це привернуло до Жилеву увагу в певних колах, не досвідчених в археології, зате відданих національній ідеї.

Остання стаття вченого «Сліди Атлантиди на півночі Сибіру» сколихнула громадську думку. Про Жилеве і його дослідженнях заговорили. Не так успішно, як хотілося б, але все ж «міф про Атлантиду» почав пробивати собі дорогу. Кошти потекли, з мізерного струмочка перетворюючись на пристойну річечку. Рік тому Степан Гнатович зміг організувати довгоочікувану експедицію на Таймир.

Холодне, моторошне велич арктичної природи вразило його уяву. Він не уявляв собі, що таке півострів Таймир – величезна, що простягнулася між Леною і Єнісеєм частина суші, десять місяців в році вкрита льодом і снігом. Тут лежала сама північна край Євразійського материка – мис Челюскін, а продовження Таймиру – архіпелаг Північна Земля — закінчувався мисом Арктичний, звідки до полюса залишалося всього 960 кілометрів. Бувалі полярники тільки розводили руками, слухаючи вченого.

– Таймир розташована за Північним полярним колом! – вигукували вони. – Ви уявляєте собі, що це значить? Там же вічна мерзлота! Річки і озера взимку промерзають майже до самого дна, а в горах Бырранга температура досягає мінус шістдесяти. Про яких розкопках може йти мова в подібних умовах?

Жилев залишався непохитним.

– Мене не цікавлять гори, – незворушно відповів він. – Мене приваблюють узбережжя і шельф моря Лаптєвих.

– Як ви туди доберетеся? – дивувалися полярники. – На собачок? На Таймирі існують тільки два надійних виду транспорту: оленячі і собачі запряжки. Ви віддаєте перевагу?

Степан Гнатович зовсім випустив з уваги, що залізниця Дудинка – Норильськ – Талнах знаходиться далеко від узбережжя моря Лаптєвих, так само, як і порт Діксон, де є невеликий аеродром. Більшість вчених, він був настільки поглинений своїми ідеями, що не брав в розрахунок такі «дрібниці», як важкодоступність території, клімат та інше.

Знаючі люди порадили Жилеву скористатися Північним морським шляхом до Хатанги.

– Там на місці розберешся, – сказали вони. – Зрештою, на Таймирі існує туристичний бізнес: поїздки на Північний полюс через Хатангу. Великі люди платять гроші, щоб випробувати справжні труднощі, відчути себе першовідкривачем. Так що дерзай, авось не пропадеш. На Діксон раз або два в тиждень летить літак з Норильська.

Степан Гнатович з головою пішов в приготування. Йому не відразу вдалося підібрати хорошу команду – таких одержимих, як він сам. Без відданих, захоплених помічників на Таймирі робити нічого. Це Жилев зрозумів після численних зустрічей і бесід з полярниками, любителями північних подорожей і екстремальних розваг. Через півроку він зібрав надійних людей, і група з дванадцяти чоловік, обладнана необхідними для досліджень приладами, спорядженням, вилетіла з Москви в Норильськ.

Перед вильотом Жилев приїхав до вчителя, – Михайлу Эрнестовичу Войтичу – отримати благословення.

Войтич довго витирав очі, що сльозяться, хитав головою.

– Молодець, Стьопа, – він поплескував по спині улюбленого учня. – Ти зробив те, чого я не зміг. Пишаюся тобою, мій хлопчик, і бажаю успіху. Він тобі ой як потрібен!

Це Войтич заразив Степана, молодого захопленого студента МДУ, хворобливою пристрастю пізнання невідомого. Михайло Ернестович читав студентам лекції про археологічні сенсації, таємниці пірамід Єгипту і американських індіанців, про зниклих великих культурах. Тоді Стьопа Жилев вперше задумався про Атлантиду як про колись реально існуючої цивілізації, сліди якої чомусь до цих пір не знайдені. Зерно впало на благодатний грунт. Знайти те, чого ніхто до нього не знаходив, побачити небачене – це пекуче бажання опанувало молодою людиною. Все інше відступило на другий план. Атлантида стала жаданою метою, затемненням, що поглинув Степана цілком і повністю. Чим більше він занурювався в її примарний світ, тим сильніший той його притягував. Дійсність перетворилася в картонну декорацію до трагічної драмі «Розквіт і загибель Атлантиди». Жилеву здавалося, що якщо він зрозуміє цю таємницю, він зрозуміє щось незмірно важливе, набагато більш значна, ніж вся відома історія Землі. Ніби Атлантида була ключем до чогось, ретельно прихованого від людей.

Тільки побачивши своїми очима суворі простори Таймиру, прорізані горами Бырранга, похмурі сніги і льодовики, арктичні пустелі, похмурі чорні скелі і неозорі болота, Жилев зрозумів, як непросто буде відшукати сліди Атлантиди, загублені серед цього крижаного безмовності, овіяного диханням Північного Льодовитого океану.

Куди там єгипетських пісках, що зберігають саркофаги мертвих фараонів! Гробницю Атлантиди – неприступну і справді надійну створила сама планета, укривши її товщами мертвих вод і льодовиків.

– Краще не можна було придумати! – прошепотів занемевшими губами Жилев, ступивши на непривітну землю Таймиру. – Ніхто не сміє турбувати спокій Богів…

Ця думка вселила в його серце сумнів. Куди він лізе? Всюдисуще людська цікавість не знає меж і пристойності, не питає дозволу. Таємниці можуть нести з собою небезпеку, про яку настирливий дослідник не замислюється.

Дивлячись на затягнутий білястою млою горизонт, на крижану крихту, хитну в свинцевих хвилях Хатангского затоки, Степан Гнатович відчув себе непроханим гостем і вперше відчув тривожну ниючий біль у серці.

«Може, повернути назад, поки не пізно?» – подумав він і тут же прогнав підступну думку.

– Це наше випробування на міцність, – сказав він своїм людям, які понуро дивилися на повалене прямо на брудний ніздрюватий сніг обладнання. – Сподіваюся, ви не підведете ні себе, ні мене.

Члени експедиції мовчали. Навіть невгамовний балакун і насмішник Антон Шелест, веселивший в дорозі всю компанію, притих.

Тюки, ящики і брезентові мішки тут же заносило сніговою крупою. Погода псувалася. З кожною хвилиною вітер посилювався. Незабаром крізь снігову млу здався всюдихід, який послали за ними з найближчого селища рибалок і мисливців. Хлопці пожвавилися, повантажили речі.

– Я відвезу вантаж і повернуся за вами, – сердито сказав водій, неголений хлопець з обвітреним обличчям і колючими очима. – Тут поруч.

Так їх зустрів Таймир…

Команда освоїлася, звикла до тутешніх умов і приступила до своєї безпосередньої задачі. Все виявилося не так вже страшно.

Відшуміла коротка полярна весна. Влітку тундра, озера і передгір’я кишіли перелітними птахами. Степан Жилев, міський житель, ніколи не бачив такого скупчення качок, гусей, куликів, лебедів і гагар. Він не втомлювався дивуватися, як це бідна природа тундри годує таку прірву живності. Місцеві жителі, ненці, кочували разом з оленячими стадами: спочатку на північ, в гори, потім до приморських низинах, а звідти до кінця літа – назад. Цивілізація мало-помалу добралася і до Таймиру: у оленярів з’явилися супутникові навігатори.

Степан Гнатович подовгу розмовляв з ненцами ламаною російською мовою, розпитував про те, що його цікавило. Ще в Норильську він роздобув карту палеонтологічних знахідок. Дуже давно на Таймирі мешкали мамонти, які з незрозумілих причин вимерли. Всі знахідки були ніяк не пов’язані з Атлантидою, навіть віддалено.

На зиму експедиція вирішила залишитися в селищі, в рубленому будинку з двома печами, чорним вогнищем та прибудованою лазнею. Аж надто далеко звідси до Москви з її вогнями, театрами, магазинами і бульварами. Тут, серед дикої тундри, міська життя здавалася феєричним сном.

На узбережжі опустилася полярна ніч. Затока замерз, по його чорному льоду гуляли буревій. Дув пронизливий північний вітер, вирували хуртовини, зроблені з колод стіни будинку тріщали від холоднечі.

Члени команди Жилева жили в одній великій кімнаті, розділеній піччю на дві половини. Безперервно стояв на вогні чайник, з його закопченного носика йшов запашний трав’яний пар. Харчувалися тушонкою, консервами, мороженою рибою і в’яленим оленячим м’ясом. На щастя, ніхто не захворів, не затужив по місту. При гасовій лампі вивчали старі карти експедиції Вітуса Берінга, записи полярних дослідників – моряків петровської епохи Василя Прончіщева, Насіння Челюскіна, Харитона Лаптєва. Сподівалися знайти хоч якусь зачіпку, хоч щось зв’язати з Атлантидою. На жаль!

Навесні Жилеву довелося самому їхати у столицю, за грошима і деякими документами. Зупинитися вирішив у Войтича, заодно і поділитися з учителем невтішними результатами. Дрібні, нічим не примітні знахідки, привезені з минулих експедицій по Східній Сибіру, тепер здавалися значним досягненням. А Таймир вперто не бажав розкривати свої таємниці.

Войтич як міг заспокоював розстроєного дослідника. І тут – дзвінок з Хатанги! Нарешті, якимось дивом хлопці знайшли цікаву річ. Жилев не роздумуючи все кинув і полетів в Норильськ. Там йому довелося просидіти тиждень, очікуючи відповідної погоди. Становище врятували шведські туристи, які добиралися на перекладних до Хатанги. Їх приваблював полюс, а Жилева – довгоочікувана знахідка.

Всю дорогу у нього нило серце…

* продовження читайте в романі Наталії Солнцевої «Легкі кроки в океані»